Сьомий хрест
Шрифт:
Якщо цей Редер і досі працює на заводі Покорні, то там є надійна людина, що може поговорити з ним — літній чоловік, твердий і обережний: він лишився на волі тільки тому, що ще за два роки до Гітлера майже зовсім покинув партійну роботу, і багато хто думав, ніби він не в згоді зі своїми однодумцями. В понеділок цей чоловік повинен поговорити з Редером. Герман знав його давно, йому можна довірити й гроші, й документи для Гайслера, коли той іще живий. Серед гуркоту й полум’я звичайного робочого ранку Герман думав, чи мають вони право ставити усе під загрозу заради однієї людини. Робітник, який мав
Герман іще раз старанно обміркував усе. «Так, можна. І не тільки можна — треба».
VII
Цілліхове чергування закінчилось о четвертій годині дня. Він і раніше не знав, що йому робити у вільний від служби час. Цілліх не любив їздити з приятелями у ліс або на річку, його не цікавили їхні розваги. Щодо цього він лишився селянином.
Коло табірних воріт стояв старий грузовик, повний штурмовиків, що їхали кататися по Рейну. Вони запросили Цілліха поїхати з ними, але, напевно, страшенно здивувалися б, навіть були б незадоволені, аби він прийняв їхнє запрошення. З поглядів, якими вони його проводили, і з того, як усі раптом перестали сміятися, було видно, що навіть між ним і цими людьми існує певна відстань.
Цілліх ішов у Лібах польовою дорогою, важко ступаючи по твердій, висохлій землі, і густа пилюка не могла затьмарити блиску його великих чобіт. Він перетнув дорогу, що вела від шосе до Рейну. Біля оцтового заводу ще й сьогодні стояв вартовий — передовий пост Вестгофена. Вартовий козирнув. Цілліх відповів. Він пройшов ще кілька метрів уздовж задньої стіни заводу і зупинився біля стоку, по якому, мабуть, проповз Гайслер, а також біля того місця, де його побачив Грибочок. Гестапо досить точно відтворило весь Гайслерів шлях до училища Дарре.
Цілліх уже не один раз проходив тут.
З заводу вийшло кілька десятків чоловік: місцеві селяни — сезонні робітники. Їх усіх замучили тривалими допитами. Вони стали позаду Цілліха і в сотий раз заглянули в стічну канаву. Просто неймовірно! Не кожний так зуміє! Його вони й досі не впіймали! Всіх, крім нього!
Хлопець у батьковому комбінезоні, що висів на ньому мішком, напрямки спитав Цілліха:
— Ну що, піймали нарешті?
Цілліх підвів голову й обернувся. Тоді всі почали розходитися, бліді й мовчазні. Дехто швидко приховав зловтішну посмішку, мов заборонений прапор. А хлопцеві вони сказали:
— Хіба ти не знаєш, хто це? Це ж Цілліх!
Цілліх ішов польовою дорогою під тьмяним промінням вечірнього сонця. Річки звідси було не видно, і місцевість була точнісінько така сама, як у його рідному краї. Цілліх був земляком Альдінгера, він виріс в одному з віддалених сіл за Вертгаймом.
То сям, то там маяли білі й голубі хустки жінок, які працювали в полі. «Який зараз місяць? Що вони копають? Картоплю? Ріпу?»
У своєму останньому листі дружина кликала його додому; доки будуть вони віддавати в оренду свою землю?
У них є деякі заощадження. Йому, старому націстському ветеранові, багатосімейному, надано усяких привілеїв.
Вони
Цілліх ступив ногою у високому чоботі на те місце, де Георг знайшов стрічку. Незабаром він підійшов до роздоріжжя, де бабуся Коробочка повернула вбік. Цілліх не пішов угору, до училища Дарре, а почав спускатися вниз, у Бухенау. Його мучило бажання випити. Цілліх пив не щодня, а час від часу, запоєм.
Він ішов тихими полями, що розкинулися під сіро-блакитним небом. Тут-там поблискувала лопата. Почувши його кроки, селянки, що працювали недалеко від дороги, підводили голови, кулаком витирали піт з обличчя й дивилися йому вслід. У нього все переверталося на саму думку про те, що треба назавше повернутись додому.
А як Фаренберг вижене його геть або самого Фаренберга виженуть у три вирви? Що він тоді робитиме?
Найбільше його непокоїв один спогад. Коли Цілліх у листопаді 1918 року повернувся з війни у свою занедбану господу, він був приголомшений усім, що побачив. Цвіль, мухи, діти — по одному після кожної відпустки на додачу до перших двох. Жінка, що стала суха й тверда, мов зачерствілий хліб. Тихо й несміливо вона попросила його полагодити рами, особливо в хліву, бо туди задуває вітер.
Вона принесла йому заіржавілі інструменти. І тоді він зрозумів, що це вже не відпустка, після якої, забивши кілька цвяхів, можна знову поїхати туди, де не треба нічого лагодити й забивати; він повернувся додому назавше і вже нікуди не зможе втекти звідси.
Того ж вечора він пішов до шинку; цей шинок був точнісінько такий же, як і той, що поблискує вікнами на околиці Бухенау, цегляний будиночок, оповитий плющем. Падлюка шинкар наговорив йому грубощів; спочатку Цілліх сидів, насупившись, а потім почав кричати й лаятись:
— Ось я знову вдома, в цій смердючій норі. Так, я знову тут. Запаскудили нам нашу війну, наші успіхи.
Що ж мені тепер робити? У гною бабратися? Так, це їм наруч. Нехай Цілліх риється собі в гною. А погляньте лишень на мої руки, на мій великий палець! Ніжний, мов горлечко в соловейка. «Цілліх, — сказав мені лейтенант фон Кутвіц, — якби не ти, я б уже давно був ангелом у царстві небесному». Вони хотіли зірвати з грудей лейтенанта фон Кутвіца залізний хрест, ця банда на вокзалі в Аахені. Мого лейтенанта Фаренберга було поранено, і його відправили у лазарет, і командування узяв на себе лейтенант фон Кутвіц, а Фаренберг подав мені з носилок руку.
Тут озвався один із селян, що сиділи в шинку; він був одягнений у сіру військову форму без погонів.
— Просто не розумію, — сказав він, — як ми могли зазнати поразки, коли ти, Цілліху, брав участь у війні.
Цілліх кинувся на нього і мало не задушив. Напевне, покликали б поліцію, аби не Цілліхова жінка. І протягом наступних років Цілліха терпіли в селі тільки заради його дружини. Бачачи, як пані Цілліх тяжко працює, сусіди, як могли, старалися їй допомогти — один пропонував молотарку, другий — реманент. Але Цілліх заявив: