Соляріс
Шрифт:
— Я розуміюся тільки на тому, що бачу сам,— заперечив я, звівши на Снаута очі, бо він стояв наді мною.
— Що ти хочеш цим сказати? — спокійно запитав він.
— Гібарян увів собі перностал і сховався в шафу. Так? Якщо так, то це не депресія і не нервовий розлад, а гострий психоз. Паранойя… Йому, мабуть, здавалося, що він щось бачить…— провадив я дедалі повільніше, не спускаючи зі Снаута пильного погляду.
Він підійшов до пульта передавача й знову почав клацати перемикачами.
— Тут стоїть
— Він у лабораторії. Я тобі вже казав. Не виходить звідти й на хвилину. Я гадаю…
— Що?
— Що він замкнувся.
— Замкнувся? Ах, замкнувся. Он як! Може, ще й забарикадувався?
— Цілком можливо, що й забарикадувався,
— Снаут… — почав я, — на станції хтось є.
— Ти бачив?!
Він дивився на мене, ледь нахилившись.
— Ти мене остерігав. Від кого? Це галюцинація?
— Що ти бачив?
— Це людина, так?
Снаут мовчав, відвернувшись до стіни, мовби не хотів, щоб я бачив його обличчя, й тарабанив пальцями по металевій перегородці. Я глянув на його руки. На них уже не було слідів крові. І тут у мене сяйнув здогад.
— Це особа реальна,— сказав я тихо, майже пошепки, ніби відкриваючи йому таємницю, яку хтось міг підслухати.— Так? До неї можна доторкнутись. Її можна поранити… Останній раз ти бачив її сьогодні.
— Звідки ти знаєш?!
Снаут не обертався. Стояв, притиснувшись грудьми до стіни. Здавалося, мої слова прибили його до неї.
— Перед тим, як я прилетів… Незадовго до того?..
Снаут зіщулився, немовби очікував удару. Я побачив його знавіснілі очі.
— Ти?! — видушив він із себе.— А хто ти такий?
Здавалося, він зараз кинеться на мене. Цього я не сподівався. Все полетіло шкереберть. Він не вірив, що я той, за кого себе видаю. Що це могло означати?! Снаут дивився на мене з невимовним жахом. Що це, божевілля? Отруєння? Цілком можливо. Але ж я бачив його — те страховище. Отже, я й сам… також?..
— Хто це був? — запитав я.
Мої слова трохи заспокоїли Снаута. Якусь хвилину він пильно, з недовірою дивився на мене. Та перш ніж він устиг розтулити рота, я зрозумів, що спроба моя марна: він нічого мені не скаже.
Снаут повільно сів у крісло і обхопив руками голову.
— Що тут коїться?..— мовив він тихо. — Маячня якась…
— Хто це був? — знову запитав я.
— Якщо ти не знаєш… — буркнув він.
— То що?
— Нічого.
— Снаут, — сказав я,— ми з тобою надто далеко від дому. Давай відверто. Усе й так неймовірно заплутано.
— Чого ти від мене хочеш?
— Щоб ти сказав, кого бачив.
— А ти?.. — спитав він підозріло.
— Не лукав, Снаут. Я скажу тобі, і ти скажи мені. Можеш не турбуватись — я не вважатиму тебе психом, бо знаю…
— Психом! О Боже! — Снаут удавано засміявся. —
— Отже, те, що ти написав в акті про нервовий розлад,— брехня?
— Ну звичайно!
— Чому ж ти не написав правду?
— Чому?.. — повторяв він.
Запала мовчанка. Я знов зайшов у глухий кут, нічого не розуміючи, хоч іще хвилину тому мені здавалося, що зможу переконати Снаута і ми спільно атакуємо цю таємницю. Чому, чому він не хоче сказати?!
— Де роботи?— запитав я.
— На складах. Ми замкнули їх усіх, крім тих, які обслуговують ракетодром.
— Навіщо?
Він знову не відповів.
— Не скажеш?
— Не можу.
В цьому було щось таке, чого я ніяк не міг уловити. Може, піти нагору, до Сарторіуса? Раптом я згадав про записку й подумав, що зараз це найголовніше.
— Як ти уявляєш собі подальшу роботу в таких умовах?— спитав я.
Снаут зневажливо пересмикнув плечима.
— Яке це має значення?
— Ах, он як? І що ж ти збираєшся робити?
Він мовчав. Десь за стіною зачовгали босі ноги. Серед нікелю і пластику, високих шаф з електронною апаратурою, скла, точних приладів де ліниве човгання здавалося безглуздим жартом якогось навіженого. Хода наближалась. Я підвівся, напружено вдивляючись у Снаута. Він дослухався, напружившись, але обличчя його не виказувало й тіні переляку. Отже, він боявся не її? — Звідки вона тут узялася? — спитав я.
Снаут зволікав з відповіддю.
— Ти не хочеш мені цього казати?
— Я не знаю.
— Гаразд.
Човгання поволі віддалялося й нарешті стихло зовсім.
— Ти мені не віриш? — спитав Снаут.— Слово честі, не знаю.
Я мовчки відчинив шафу й почав розсовувати важкі, незграбні скафандри. Як я й сподівався, в глибині, на гаках, висіли газові пістолети, котрими користуються для пересування в невагомості. Як зброя, вони були варті небагато. Та все ж краще, ніж нічого. Я перевірив зарядний пристрій, перекинув через плече ремінь футляра. Снаут уважно стежив за моїми рухами. Коли я підганяв довжину ременя, він саркастично посміхнувся, блиснувши жовтими зубами…
— Щасливого полювання!
— Дякую тобі за все,— відповів я і рушив до дверей.
Снаут підхопився з крісла.
— Кельвін!
Я обернувся. Він уже не посміхався. У нього було таке змучене обличчя, якого мені ще ніколи не доводилося бачити.
— Кельвін, це не…. Я.. я справді не можу,— насилу видушив Снаут із себе.
Я чекав, що він скаже ще щось, але він тільки беззвучно ворушив губами.
Я мовчки повернувся і вийшов.
САРТОРІУС