Соляріс
Шрифт:
— Ах,— зітхнув Снаут,— як же я зразу… — І показав рукою на Океан.
— Ні,— заперечив я,— і він теж ні. Як і те, що оминуло в своєму розвитку можливість стати богом, надто рано замкнувшись у собі. Він радше анахорет, пустельник космосу, а не його бог… Він повторюється, Снаут, а той, про кого я думав, ніколи б цього не зробив. Може, він саме зараз виникає десь у якомусь куточку Галактики і незабаром у нападі молодечого запалу почне гасити одні зірки й засвічувати інші, а ми помітимо це тільки через якийсь час…
— Ми вже помітили,— кисло мовив Снаут.— Нові й супернові… чи, по-твоєму, то свічки на його вівтарі?
— Якщо ти хочеш трактувати те, що
— А може, саме Соляріс — колиска твого божественного немовляти,— докинув Снаут. Від дедалі виразнішої усмішки довкола його очей прорізалися тонкі зморшки.— Може, саме він у твоєму розумінні початок, зародок бога відчаю, може, життєві сили його дитинства поки що переважають його розум, а те все, що міститься в наших соляристичних бібліотеках,— просто довжелезний перелік його дитинних рефлексів…
— А ми якийсь-час були його іграшками,— докінчив я.— Так, цілком імовірно. І знаєш, що тобі вдалося? Створити зовсім нову гіпотезу на тему планети Соляріс, а це й справді неабищо! Ось тобі й пояснення, чому неможливо встановити контакт, чому немає відповіді, звідки беруться деякі —назвемо їх так — екстравагантності в поводженні з нами; психіка малої дитини…
— Я відмовляюсь від авторства,— буркнув Снаут, зупинившись біля ілюмінатора.
Ми довго дивились на чорні хвилі. На сході в тумані проступала бліда довгаста пляма.
— Звідки ти взяв цю концепцію недосконалого бога?— запитав раптом Снаут, не спускаючи очей з залитої сяйвом пустелі.
— Не знаю. Вона видалася мені глибоко правдивою, розумієш? Це єдиний бог, у якого я схильний був би повірити й чия мука — не спокута, вона нікого не звільняє, нічому не служить, вона просто існує.
— Мімоїд…— зовсім тихо, зміненим голосом мовив Снаут.
— Що ти сказав? А, так, так. Я помітив його ще раніше. Він дуже старий.
Ми обидва вдивлялися в обрій, затягнений рудою імлою.
— Я полечу,— несподівано обізвавсь я.— Тим більше, що ще ні разу не залишав станцію, а тут така нагода. Я повернуся через півгодини…
— Що ти сказав?— Снаут широко розплющив очі.— Ти полетиш? Куди?
— Туди.— Я показав йому на пляму тілесного кольору, яка бовваніла в тумані.— Що мені може стати на заваді? Візьму маленький вертоліт. Знаєш, буде дуже смішно, якщо на Землі мені доведеться колись признатися, що я, солярист, ні разу навіть не ступив на соляріанський ґрунт…
Я підійшов до шафи й почав вибирати собі комбінезон. Снаут мовчки стежив за мною, а потім зітхнув.
— Не подобається мені все це.
— Що?— Я обернувся до нього з комбінезоном у руках. Мене охопило збудження, якого я вже давно не переживав.— У чому справа? Ану викладай! Ти боїшся, що… Яке безглуздя! Даю тобі слово честі, що ні. В мене й на думці такого не було. Ні, далебі, ні.
— Я полечу з тобою.
— Дякую, але я хочу сам. Це все-таки щось нове, щось зовсім нове,— мовив я швидко, надягаючи комбінезон.
Снаут іще щось бубонів, проте я не дуже дослухався до нього, шукаючи потрібні мені для польоту речі.
Він вийшов за мною на ракетодром, допоміг викотити машину з боксу на середину стартового диска. Коли я надягав скафандр, Снаут раптом запитав:
— Скажи правду: дане тобою слово ще має для тебе якесь значення?
— О Боже, Снаут, ти знов за своє? Ну звичайно, має. Я ж тобі пообіцяв. Де запасні балони?
Снаут не сказав більше ні слова. Закривши прозорий купол, я подав йому знак рукою. Він увімкнув підйомник, я повільно виїхав на верх станції. Мотор прокинувся, протяжно загурчав, гвинт закрутився, й апарат напрочуд
Я вперше опинився сам над Океаном; тепер він справляв зовсім інше враження, ніж тоді, коли я дивився на нього з-за ілюмінатора станції. Можливо, це залежало від висоти польоту — я ковзав усього за якихось кілька десятків метрів над його хвилями. Тільки тепер я не просто знав, але й відчував, що горби і безодні, які чергувалися, жирно полискуючи, рухаються не як морський приплив чи хмари, а як тварини. Безперервні, хоч і надзвичайно повільні конвульсії мускулястого, голого тулуба — ось який це мало вигляд; сонно опадаючи, гребінь кожної хвилі полум’янів червоною піною. Коли я розвернувся, щоб вийти точно на курс мімоїда, який дрейфував надзвичайно повільно, сонце вдарило мені просто в очі, заграло кривавими відблисками в опуклому склі, а сам Океан став чорнильно-синім з цятками темного вогню.
Я досить невправно описав коло, і воно винесло мене далеко на підвітряний бік, а мімоїд лишився позаду, обернувшись на широку, неправильних обрисів смугу, яка вирізнялася на тлі Океану. Він утратив уже рожевий колір, якого надавав йому туман, став жовтуватим, наче висохла кістка, на хвилинку я навіть згубив його з очей і замість нього побачив удалині станцію, яка висіла над самісіньким Океаном, ніби велетенський старовинний дирижабль. Я повторив маневр, напружуючи всю свою увагу: прямо за курсом виростав масив мімоїда з химерним крутим рельєфом. Мені здавалося, що я можу зачепити його найвищий бульбоподібний виступ, і я так різко набрав висоту, що вертоліт, утрачаючи швидкість, заколихався. Моя обережність виявилася зайвою, бо заокруглені вершини химерних веж пропливли далеко внизу. Зрівнявши швидкість машини з дрейфом мімоїда, я повільно, метр за метром, почав знижуватись, аж поки над кабіною замигтіли крихкі вершини. Мімоїд був невеликий — три чверті милі завдовжки й усього кількасот метрів завширшки; у деяких місцях він звужувався — це свідчило про те, що він там незабаром розламається. Напевно, це був уламок значно більшого утворення, за соляріанськими масштабами — тільки дрібний осколок, рештка, яка налічувала вже бозна-скільки тижнів та місяців.
Між жилуватими підвищеннями зсуву, над самим Океаном, я помітив щось схоже на берег, кілька десятків квадратних метрів досить похилої, але майже рівної поверхні, й спрямував туди машину. Як виявилося, сісти було набагато складніше, ніж я сподівався: гвинт мало не зачепився за стіну, яка виросла просто на очах, однак усе скінчилося щасливо. Я відразу ж вимкнув мотор і відкинув кришку купола. Стоячи на крилі, перевірив, чи не повзе вертоліт в Океан; хвилі лизали зубчастий край берега за кільканадцять кроків від місця посадки, але вертоліт твердо стояв на широко розставлених полозах. Я зіскочив на… «землю». Те, що мені видалося стіною, за яку я мало не зачепився гвинтом, було величезною, дірявою, мов решето, тонкою, наче плівка, й порослою схожими на маленькі галереї потовщеннями кістяною плиткою, яка стояла сторчма. Щілина завширшки в кілька метрів ділила навскоси всю багатоповерхову площину, відкриваючи перспективу глибини; втім, її було видно й крізь великі, безладно розкидані отвори. Я видерся на найближчий похилий виступ стіни, пересвідчившись, що підошви черевиків мого скафандра надзвичайно чіпкі, а сам скафандр нітрохи не заважає пересуватися, і, опинившись на висоті п’ятьох поверхів над Океаном, обернувся, озираючи скелетоподібний краєвид. Тільки тепер я міг охопити його поглядом геть увесь.