ЩО БУЛО ПОТІМ
Шрифт:
— Ну? — вже зовсім глузливо запитав професор. Він не був надто гарячий прихильник новаторств сучасної хімії та фізики з погляду використання їх для медицини. — Ну, ну?
— Вони променюють! — урочисто закінчив доктор Івановський. — Усі органи променюють. Значить, значить…
Доктор Івановський мало не задихнувся.
— Значить? — перепитав професор.
— Значить, вони живі!
— Живі?
— Живі!!! — з тріумфом вигукнув доктор Івановський.
Професор похитнувся на носках і викотив очі на доктора Івановського. його обличчя знову червоніло,
Хірургічній сестрі довелося принести професорові склянку води. Він захлинався реготом, махав руками і майже посинів. Ковтнувши води, він трохи заспокоївся.
— Ой, не можу, чудово, чорт забирай, вони живі? Значить, вони живі? Ха-ха!
Доктор Івановський стояв ще блідіший. Губи йому тремтіли.
— Я не розумію, чого ви так смієтеся, професоре?
— Чого я сміюся? Хо-хо! Напад реготу відновився знову.
— Та зрозумійте ви, хімік ви нещасний, що всі ці ваші досліди нікому, ніякому чорту й не потрібні! Хо-хо-хо! Таж без того відомо, що вони живі.
— Звідки це відомо? — хутко перепитав доктор Івановський.
— Таж сам Гальванеску це сказав!
Це було вірно. Сам Гальванеску визнав, що він першого разу збрехав, і признався, що обидва знекровлені живі. Живі! Для чого ж було ще доводити це, раз воно й так відомо, раз сам Гальванеску це сказав?
Доктор Івановський гнівно нахмурився.
— Сам Гальванеску, — роздільно повторив він. — Сам Гальванеску… А на чорта мені здався ваш Гальванеску, коли дослідним шляхом дійшли цього ми самі. Ми самі!
— Браво! — розітнувся жіночий викрик і зразу ж засоромлено урвався.
Всі здивовано обернулися. То вигукнула, не стримавшись, товаришка Петрова. Професор глянув на неї гостро і знищувально. Так дивляться на трамвайного сусіду, коли він віддавлює вам мозоль.
На хвилинку в залі знову зробилося тихо. Було чути тільки дзюрчання води з операційної. Доктор Гальванеску вже кінчав мити руки і мав приступити до операції.
— Ну, — звів брови професор, — чого ж ви, власне, хочете, докторе Івановський? Я не розумію вас… Навіть коли ви й установили, що наші об’єкти живі, то це ж зовсім не аргумент для того, щоб знімати операцію. Навпаки, в такім разі це ще один аргумент за те, що її конче треба робити. Чорт мене забирай, коли це не так!
— Так, професоре! — відказав доктор Івановський. — Але ж зовсім не потрібно, щоб її робив доктор Гальванеску. Її можемо зробити ми самі. Наприклад, я і інтерн Думбадзе.
Було видно, що Петровій і на цей раз хотілося вигукнути “браво”. Але вона стримала себе. Вона тільки протислася крізь натовп до доктора Івановського. Ставши поруч, вона нишком знайшла його руку і потиснула її так міцно, що доктор Івановський мало не скрикнув. Потім таким же способом потиснула руку й Думбадзе.
Професор відступив трохи набік і глузливо подивився на свого асистента.
— А секрет неорінгерлоківської рідини, докторе?
Доктор Івановський знизав плечима.
— Бачите, професоре, ми прийшли до того висновку, що її секрет не має ніякого значення для відживлення. Цей секрет скеровано тільки на найкраще
Доктор Івановський раптом урвав мову. Він прикипів поглядом до одної точки позаду всіх.
Всі зразу озирнулися.
Позаду, на порозі операційної, з піднесеними вгору, вимитими вже й запудреними руками стояв доктор Гальванеску. Він немовби застиг, замірившися на зухвалий несподіваний напад.
— Льобже у е-т-і-ль? (Об’єкт? Де ж він?) — спитав він французькою мовою.
Він був уже готовий. Він ждав.
Він спинився на порозі. Погляд доктора Івановського спинив його. Він прийняв цей погляд і відповів таким же довгим, пронизливим і ворожим. Так завмерли вони на кілька секунд, міряючи один одного гнівними й погордливими очима.
Доктор Гальванеску не знав мови, якою сперечалися перед ним у залі доктор Івановський з професором. Він не міг знати, про що тут говорилося. Але він бачив очі доктора Івановського, і цього йому було досить, йому стало зрозуміле все. Все, що тут говорилося. Все, що тут робилося. Він зрозумів, що перед ним не тільки ворог, але й суперник. І що суперник цей нізащо не відступиться з поля змагання. Бо ж він — не тільки суперник, а й ворог. Він битиметься до кінця.
Поки переможе.
Прикре мовчання мусила нарешті порушити хірургічна сестра. Вона ж не знала, що їй робити. І вона підійшла до’ професора.
— Професоре! — торкнула вона його ззаду. — Як же буде? Подавати номер два до операційної чи не подавати?
Було тихо. Доктор Івановський стояв блідий і тяжко дихав. Біля нього стояла Петрова. Під лівим оком у неї дрібно тремтіла жилка. Думбадзе стояв з другого боку разом із Коломійцем. Він кидав очима по присутніх, спостерігав — хто за, хто проти. На порозі операційної, піднісши вгору руки, непорушно застиг Гальванеску.
Він міркував. Він зрозумів ситуацію, йому виходу не було. Він не міг не прийняти виклику від свого суперника. Але хіба в суперника були шанси на перемогу? Хіба не йому — геніальному хірургові, що володіє секретом препарата, — гарантовано цю перемогу? Хіба він боїться цього виклику?
Так. Боїться. Як же перемагати йому, коли він одірваний від свого середовища, від своїх однодумців, від своєї країни? Хіба може змагатися і перемагати людина, коли вона одна? Зовсім одна?
Так. Може. Хіба не перемогла його ота дівчина, що стоїть собі осторонь коло жбана з відживленим серцем? Вона перемогла його, будучи сама-одна, відірвана від свого середовища, від своїх однодумців, від своєї країни. Агроном Юлія Сахно. Вона перемогла його, коли він був у своєму середовищі, поміж своїх однодумців, у своїй країні.