Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Підійшли до чотириповерхового непоказного будинку, вхід із двору. Війнуло помиями. Сходи темні. Двері Ельза відімкнула своїм ключем. Довгий коридор. Кімната поруч з кухнею, малесенька — стіл, стілець, дерев'яне ліжко, навіть нема шафи.

Повісивши на спинку стільця бобриковий жакет, розв'язавши хустку, вона раптом звалила на плечі копицю блискучою яскраво рудою волосся. Попередила пошепки:

— Фарбоване. Так бульварніше. — Наказала — Лягайте, спіть. Я вас розбуджу. Скиньте кітель, я піду з ним на кухню, випрасую. — Пояснила: — Речовий доказ

для сусідів. — Усміхнулася іронічно: — А то, знаєте, підозріло, ні разу де приводила чоловіків. Я погашу світло.

— Навіщо? — спитав Вайс.

— Бо ви все-таки повинні поспати.

Ельза повернулася не скоро. Вона лягла поруч Йоганна, накрилася жакеткою, підсунулась ближче, спитала:

— Ви хочете мені іще щось сказати?

Він шепотів їй на вухо те, що вважав за необхідне додатково передати в Центр, від його дихання ворушилося пасемце її волосся. І раптом дівчина засміялася. Він подумав, що вона сміється з нього: вважає відомості невірогідними або вже застарілими. Але вона пояснила: «Лоскотно», — і він обережно прибрав пасемце з її вуха. І коли знову зашепотів, він кілька разів ненароком торкнувся її вуха губами, та вона нічого не сказала: чи не помітила, чи не надала значення. А потім настала її черга говорити, він повернувся до неї спиною, і тепер вона шепотіла йому на саме вухо, суворо, по-начальницьки. Сьогодні вона, нехай уже так, прийме усну інформацію, але на майбутнє він мусить сам усе зашифровувати. Про «поштові скриньки» він дістане вказівку пізніше. Схему розміщення баз пального нехай накидає зараз же: вона може згодитися Зубову.

— Все?

— Все! — сказала дівчина.

Йоганн витягнувся й, дивлячись на звислі клапті білого паперу, яким було обклеєно стелю, спитав:

— А просто так поговорити можна?

— Хіба що трошечки…

— Чіпляються?

— Звичайно. Але в мене документ рейхскомендатури: контактуватися з представниками армії заборонено. Носителька інфекції.

— Якої?

— Туберкульоз. А ви що думали?

— Це правда? — спитав Йоганн.

— Звичайно. Завжди була здоровою, а тут відкрився процес.

— Але ж треба лікуватися.

— Після війни — обов'язково. Та досить на цю тему. — Спитала: — Медаль разом з легендою одержали?

— Ну що ви! — образився Йоганн. — За бойовий подвиг. Вони дали.

— А з дому нагороди є?

— Ні, тільки від німців.

— Вітаю, — сказала вона. — Герой!

— Сподіваюсь на унтер-офіцерське звання.

— Кар'єрист! Ще трохи — й станете генералом або штурмбанфюрером. — Але зразу ж вона серйозно попередила: — Не поспішайте швидко висуватися, я їх знаю: заздрісні, доносять одне на одного. Найбільша небезпека — це швидкий успіх.

— Ви розважливі, як бабуся.

— Ну, досить, — перервала вона. — Досить! — Нахилилась і, мимоволі пригорнувшись до Йоганна, взяла зі столу сигарети.

Йоганн пробурмотів:

— Дивно, лежу на постелі з дівчиною…

— Я вам не дівчина, — грубо перебила вона. — Я вам товариш по роботі. — Та зразу ж по

її обличчю пробігла усмішка. — Одному залицяльникові я мало руку не викрутила із суглоба, щоб більше не ліз…

— А хто у вас був інструктором дзю-до? — простодушно поцікавився Йоганн.

— Ну ще чого! — Шепіт її звучав обурено. — Ви надмірно цікаві. — Сказала засмучено: — А я про вас краще думала.

— А що взагалі ви про мене думали?

— Нічого. Просто гадала, буде солідніший товариш. — І знову нахилилася, погасила недокурок. — Слухайте і запам'ятайте: нема ні вас, ні мене. І нічого для нас нема й не буде, поки є все оце. — Її біла рука в темряві немов розсунула стіни кімнатки. — Зрозуміли? — І вже лагідніше: — Будь ласка…

Вони ще поговорили трошки.

— Пора спати, — сказала Ельза, і настала тиша.

Він довго лежав, утиснувшись у стіну, із заплющеними очима, але так і не заснув. Схопився, як тільки Ельза доторкнулася до нього, щоб розбудити. Обличчя в неї було ще блідіше, ніж учора, під очима сині тіні. Вона мляво подала Йоганнові руку.

— Не знаю, як сьогодні виступатиму. Я так стомилася! Звикла бути сама, а тут раптом то Зубов, то ви. І потім знову лишитися самій…

— Мені теж буде потім… — Йоганн запнувся, — скучненько.

Ельза вийшла провести його.

У кухні біля плити поралися жінки. Почувши кроки, вони всі разом обернулися.

Ельза закинула руки на плечі Йоганнові, припала до його губів, а потім легенько підштовхнула в спину.

Йоганн машинально запам'ятовував дорогу до Ельзиного будинку, прикмети самі собою вкарбовувалися в його свідомість. Він думав про цю дівчину.

У «Гранд-отелі» він узяв у портьє свої пакунки, вийшов на контрольно-пропускний пункт, пред'явив документи. Його посадили в попутну машину, і всього з однією пересадкою він добрався до підрозділу.

26

Штейнгліц співчутливо поставився до мотивів, якими Вайс пояснив своє спізнення.

— Мати постійну коханку гігієнічніше, аніж бігати кожного разу до нової дівки.

— Та я по-справжньому закоханий, пане майор.

— Сентиментальність — наша національна ахіллесова п'ята.

Лансдорф лишився задоволений покупками, але причину запізнення визнав неповажною:

— Жінку чоловіки вигадали для того, щоб виправдувати свою дурість.

Лансдорф промовив повчально:

— Нам потрібні люди мовчазні й рішучі, які вміють у самотині задовольнятися непомітною діяльністю і бути постійними.

Йоганн жваво погодився:

— О, ці прекрасні думки Фрідріха Ніцше, як ніщо інше, відповідають і моєму ідеалові.

А сам подумав: «Оце вдало вийшло! Молодець я, запам'ятав. Не вірив, що згодиться, а от, виявляється, згодилося».

Кістяне обличчя Лансдорфа, здавалося, стало ще твердішим. Він підійшов до Вайса, оглянув його так, нібито збирався приміряти на нього щось.