Щит і меч
Шрифт:
— Та хто тобі вірить, що бензин американський! — засміявся Вайс.
Шофер образився, пояснив:
— Наша колона авіацію обслуговує. Виходить, бензосховище фірми «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі» або «Ройял дейтч шелл», і до самісінького останнього часу вони після кожного мільйона літрів присилали премії: запальнички, електричні ліхтарику годинники, портфелі… Звичайно, шоферам ці премії не перепадають. Усе начальству.
— Обминають?
— Закон природи.
Вайс сказав, як по секрету:
— Я ж бо теж шофер. Та на легковій не багато візьмеш.
— А
Шофер витяг засунуту за щиток над вітровим склом карту, простигнув Вайсові.
Йоганн розгорнув її в себе на колінах. Шофер знову пояснив:
— Кружечки — бази. Дорога, бачив, як іде! А я прямую путівцем — от і виходить п'ять вірних літрів, окрім тих десяти.
Вайс довго дивився на карту, запам'ятовував. І коли віддав, ще кілька хвилин, напружуючи свідомість, примушував себе бачити цю карту й бачив її, немовби вона була нанесена незримими фарбами на прозорому вітровому склі. Він зосереджено втупився в це скло, але не помічав ні темних від дощу фільварків, ні ставків, мов лускою, вкритих чорним опалим листям, ні сірих грузовиків, у яких сиділи солдати в сірій формі з сірими обличчями, не помічав він ні сірого неба, ні сірої дороги, ні сірого дощу. Він бачив тільки карту. І отямився від заціпеніння тільки в той момент, коли раптом виразно зрозумів, що добре й дуже точно запам'ятав ці кружечки й тоненькі лінії доріг у сітці квадратів. І ту ж мить, підхопивши останні слова шофера, запропонував:
— Масла я можу дістати. Що можу, те можу. В гаражі банок з п'ять є…
— Дивак, — засміявся шофер. — Вони ж просять коров'ячого!
Вайс вийшов на Маршалковській.
Олександр Бєлов знав про неп лише з книжок та кінофільмів. Тому, певне, його уявлення про Маршалковську під час німецької окупації Варшави як про непманський вертеп не зовсім точно відповідало дійсності. Та зневажливий вираз його обличчя, гордовите ставлення до різних там торгашів цілком відповідали поведінці й манерам німецьких окупантів.
І в польських, і в німецьких армійських магазинах він тримався бундючно й, ледь переступивши поріг, голосно заявляв:
— Гер штурмбанфюрер доручив мені купити саме у вашому магазині…
Це справляло належне враження.
Коли Йоганн вибирав проносне для Лансдорфа в армійській аптеці, зайшов черговий лікар у чині капітана й спитав, чи давно гер штурмбанфюрер хворіє.
Йоганн суворо обірвав капітана:
— Пан штурмбанфюрер ні на що не може хворіти!
Це було так поважно сказано, що капітан мимоволі аж ворухнув рукою, мало не викинувши її в партійному вітанні.
І все-таки на початок вистави у вар'єте «Коломбіна» Вайс запізнився. ВI зв'язку з комендантським часом спектаклі починали о п'ятій годині. Плентатися у вар'єте з покупками і тим наче на зустріч із зв'язковим було вкрай незручно.
Тому Йоганн зайшов у «Гранд-отель» і сказав черговому поліцейському офіцерові, що він ад'ютант полковника Штейнгліца й просить передати полковникові Штейнгліцу цей пакет, коли той, як обіцяв, зайде сюди з дамою. Якщо ж полковник захоче
Номери, які демонструвались у вар'єте, не справили вражений на Йоганна Вайса. А втім, на щось інше він і не сподівався, хоч йому раніше не доводилося бувати на подібних виспівах.
І коли десять худих дівчат, у потертих парчевих трусах, підстаркуватих і дуже нафарбованих, дриґали в такт музиці ногами, намагаючись приховати удаваними посмішками, що для таких прудких рухів тіла їм не вистачає дихання, він дивився на них з жалем. Потім вийшли двоє, в плавках, з ніг до голови вкриті масною бронзовою маззю, і набрали поз античних статуй.
Гострі ребра, ключиці наочно свідчили про те, що на карточки ці артисти не одержують ні жирів, ні м'яса. Слідом за ними на естраду вискочив клоун, зображуючи Чарлі Чапліна. У нього почали кидати із залу недогризки яблук, недокурки й кричали «юде!». Клоун нічого такого не робив, він навіть не ухилявся від тих покидьків, які в нього жбурляли.
Увесь номер, виявляється, саме в тому й полягав, що клоун дозволяв глядачам кидати в себе все, що завгодно. Він тільки захищав руками обличчя.
Та ось що підмітив Вайс. Цей клоун іноді раптом на мить скидав маску Чарлі, й тоді проступало інше обличчя — вусики ті самі, але чорне пасмо, що спадало на брову, і випнута на мить щелепа так підкреслювали небезпечну схожість, що Вайс мимоволі лякався за цього зухвалою чоловічка. Та за цим одразу знову з'являвся Чарлі, шкутильгаючи в своїх величезних, розчепірених у різні боки пласких черевиках.
І коли оголосили номер. «Два Ніколь два — партерні акробати», — Вайс мимоволі аж подався вперед.
У залі накурено, тісно, гамірливо. Військові пили пиво, виймали закуску в промащеному папері й розкладали її на вільному стільці. Якщо попереду сидів цивільний, вони клали ноги на спинку його стільця.
Чини військової поліції водили по задніх рядах електричними ліхтариками і випроваджували із залу солдат, коли ті починали надто вільно поводитися з вуличними дівками.
Вайсові не треба було особливо напружувати зір, щоб пізнати в цьому з ідеальною фігурою акробаті, затягнутому в чорне трико, Зубова. Його волосся було розчесане на прямий проділ, брови тонко підбриті, губи ледь підмальовані. Він здорово працював, цей акробат Ніколь. Його партнерка, обличчя якої Йоганн ще не встиг розглядіти, бо про неї не думав, мов чорна змійка, металася в руках Зубова, то обвиваючи його, то завмираючи в легкій позі на його витягнутій руці.
Їм довго аплодували.
І коли, вийшовши на аплодисменти, Зубов високо підкинув свою партнерку, а вона, зробивши в повітрі сальто, раптом розгорнула, як крила, полотнище із свастикою, зал заревів від захоплення і влаштував справжню овацію.
Пройшовши в артистичну з коробкою глюкозних цукерок, куплених у буфеті, Вайс штовхнув двері, на яких було написано на косо повішеному папірці: «Два Ніколь два». Він уклонився жирно намащеній жіночій фізіономії, яку побачив у дзеркалі, й пробурмотів: