Щит і меч
Шрифт:
61
На другий день, дочекавшись відбою повітряної тривоги, Вайс відвідав салон масажу професора Штутгофа. Штутгоф зустрів його жартом, але не усміхнувся:
— А, привіт покійникові! — Сів, поклав витягнені руки на стіл. — Ну, розповідайте!
Вайс повідомив ті подробиці змови, які стали йому відомі. Звикнувши в тюрмі до знеможених, скорботних облич, він не звернув уваги на те, що й професорове обличчя зараз виявляє приховане страждання.
Вислухавши Вайсову розповідь, професор помовчав, потім ніби знехотя промовив:
— Власне, відстрочення страти
— Яким способом?
— Знайшли людину, яка повідомила князеві Гогенлое, що офіцера, приставленого до нього для доручень, взяв Мюллер, щоб одержати інформацію про князеву діяльність. Той до фюрера з протестом. Поки з'ясувалося, що це все — непорозуміння, ім'я Йоганна Вайса потрапило в папери імперської канцелярії. Ну, і Мюллер сполохався, не наважився вас повісити. — Спитав: — Генріха бачили? Ініціативний і водночас обачний товариш. Він дуже болісно переживав вашу загибель, дуже. Зустріньтеся з ним сьогодні ж.
І аж тепер Вайс помітив, що професорове обличчя втратило здібність усміхатися.
— Пробачте, мені здається, ви чимось засмучені? — співчутливо промовив Вайс.
— Та ні, — хворобливо поморщився професор, — який у мене може бути смуток! Просто звичайне горе. — І якимось дерев'яним тоном сказав: — Ну, треба було ознайомитися з комплектом секретних рисунків. Дружина правильно розрахувала: бомбування, пожежа — найсприятливіший для цього час, але чогось загаялась: спочатку обвалився сходовий проліт, а потім упала стіна. Тепер бомблять, знаєте, щодня, тож, будь ласка, зважайте. — Підвівся, подав руку. — Ага, мало не забув. Ваш Зубов у Берліні.
— А як же ви тепер?
— Учусь, — відповів лікар. — Учусь переборювати своє горе. — Подивився на стелю, мабуть, не бажаючи зустрітись очима з Вайсом, сказав: — Зубов командує військовополоненими, яких присилають з таборів, щоб розбирати руїни після бомбувань, але вони працюють також і під час бомбувань: рятують німців, похованих у бомбосховищах, — Потім, ледь посвітлівши обличчям, вів далі: — Оцей індивідуум зовсім не придатний для операцій, до потрібний витончений розум. Типовий бойовик. Він, знаєте, під час повстання пробрався до варшавського гетто, кажуть, сполучив у своїй особі і Давида, і Голіафа. Тягав на спині станковий кулемет, змінюючи вогневу позицію на дахах, і прошивав фашистів, немов мішені на полігоні. Двоє з бойової групи притягли його додому ледве живого. І, уявіть собі, оця його Брігітта через свої зв'язки добилася для нього призначення на роботу в Берлін. Дивна особа, мене представили їй випадково в будинку, де я масирую одного видатного імперського сановника. І зразу ж вона вчепилася в мене, благаючи лікувати її чоловіка. Ледве відбився.
— Але чому ж? — здивувався Вайс. — Зубов — чудовий хлопець.
— Можливо, — сердито сказав лікар. — Однак від таких активістів я волію триматися далі: любителі висіти на волосинці — найважче виховувана публіка. — Насмішкувато промовив: — Ви, здається, теж колись мали нахил до цього заняття? — І раптом обличчя його побіліло, професор схопився за серце. — Ідіть, ідіть, — махнув він рукою, — у мене це швидко минає… — І сердито гримнув, бо Вайс не рушив з місця: — Я вам сказав: геть!
Генріх зустрів Йоганна захоплено.
— Я весь час думав про тебе. А ти згадував мене? — Стиснув Вайсову руку. — Це таке щастя, що ти живий!
Йоганн зніяковіло усміхнувся, пробурмотів:
— Атож, справді непогано. —
— Схоже, — сказав Генріх.
— На кого?
— На тебе.
— Пробач, — зніяковів Вайс, — але це правда, ця думка мучила мене.
— То, може, зразу, вже з перших слів, почати доповідь? — іронічно спитав Генріх.
Йоганн зробив зусилля над собою і пробурмотів:
— Ні, навіщо ж? Встигнемо…
— Ти зовсім не вмієш удавати, — усміхнувся Генріх, — не вмієш приховувати свої почуття.
— А навіщо, власне, я маю їх ховати від тебе? — здвигнув плечима Вайс. — Мені справді не терпиться дізнатися, що було з тобою.
— Ну от! — радісно вигукнув Генріх. — У цьому твоєму запитанні я почув те, що хотів. Ну, як, задоволений мною Штутгоф?
Вайс кивнув.
— А чи знаєш ти, що його дружина, по суті, працювала на англійців?
Обличчя Вайсове витяглось.
— І дуже ефективно, — вів далі Генріх. — Справа в тому, що радіонавігаційні прилади, які виготовляв секретний цех, де вона працювала, призначались для «Фау». Щось у цьому цеху було не гаразд: більшість снарядів чогось не досягала цілі, падала в море. Справа в тому, що в особливих маслах для змащування механізмів виявились малесенькі частки ефірної речовини: вона випаровувалась особливо інтенсивно в період польоту снаряда, змащування твердло, і траєкторія польоту змінювалась.
— А хто це визначив?
— Я визначив, — гордовито заявив Генріх. — Дядько включив мене як людину з інженерною освітою до технічної групи гестапо, якій було доручено зробити слідство в цій справі.
— Ну і що ж?
— Нічого, — сказав Генріх. — Після того як я виявив це дотепне псування змащувальних масел, я схилив комісію гестапо до того, що дефект снарядів полягає в деяких помилках у рахунках, зв'язаних з недообліком сили притягання водної поверхні. Мені довелося чимало попрацювати над проблемами балістики. Моя аргументація мала досить переконливий вигляд. Через професора я порадив його дружині змащувати навігаційні механізми тільки після здачі їх технічним представникам ВНС. Тільки і всього.
Вайс сказав:
— Ти знаєш, дружина Штутгофа загинула.
Генріх зітхнув:
— Знаю. Це жахливо. Бачити, створено було нову конструкцію летючого снаряда. Вона, видно, хотіла дізнатися, в чому полягала його різниця від попереднього…
— У чому ж? — спитав Вайс.
Генріх сказав:
— На жаль, коли авторитетніша комісія ознайомилася з моїм висновком, вона вирішила, що він наївний і безпорадний. І я відбувся порівняно легко: втратив право брати участь у таких технічних експертизах. Головним чином, допомагаю дядькові. На нього покладено обов'язки керуючого справами СС. Суто фінансова й господарська діяльність. — Пожалівся: — Коли я був впевнений, що тебе вбили, ти думаєш, мені легко було сидіти з ним ночами в його кабінеті над цією клятою канцелярщиною? А він, як на те, пройнявся до мене особливо ніжними родинними почуттями: то обійме мене, то покладе руку на плече, дбайливо питаючи: «Може, дорогий, тобі налити ще кави?» Почуваючи на своєму плечі руку батькового вбивці, я здригався від ненависті й огиди. Мені неймовірно важко було поводитися спокійно: так хотілося вліпити йому кулю в лоб!