Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Зубов пояснив, що він був у групі прикриття і ще не встиг ні з ким із них поговорити, але тепер обов'язково знайде час для бесіди.

— Як?

— Дуже просто, як з усіма іншими.

Вайс глянув у сіро-сині весело поблискуючі очі Зубова і не міг стримати усмішки. Поступаючись їхньому безтурботному блиску, він, замість того щоб суворо вичитати Зубову за зневагу до правил конспірації, запитав:

— Що ж, сядеш поруч і бесіду проведеш?

Розуміючи, що Йоганн не вдоволений його

словами, Зубов ухилився од прямої відповіді.

— Операція була — суцільна винахідливість розуму, — хвалькувато пояснив він. — Нікого з гестапівців і пальцем не зачепили. Посадили замість в'язнів у фургон, замкнули, та й годі. Пташек сів за шофера, погнав іншою дорогою — прямо до залізничного переїзду. Дочекався поїзда. Ну, і порушив правила руху транспорту. А сам на велосипеді лише на ранок повернувся.

Вайс спокійно вислухав ці слова, які звучали ніби докір за те, що він прискіпується до дрібниць.

— Так, — сказав він твердо. — Виходить, операцію ти продумав, виконав і тепер ніби в розумовій відпустці?

— Відпочиваю, — згодився Зубов.

— Щоб на дрібниці провалитися?

Зубов зітхнув, сказав, жалібно кліпаючи повіками:

— Ти сказав: «Поговори», — ну, я і відповів: «Поговорю». А в тебе обличчя таке, ніби я в чомусь завинив!

— Та в тому завинив, що себе не бережеш! — І, не даючи змоги Зубову виправдатися, Йоганн наказав: — Ти цих німців у тодтівський будівельний загін прилаштував. Так от, є там у тебе Клаус Келер, надійний антифашист. Хай він з ними і проведе бесіду.

— Правильно! — з радістю погодився Зубов. — Він їх до кісток промацає.

— А хто мені розповість про цю бесіду?

— Та я ж! Келер мені розповість, а я тобі.

— Ні, — заперечив Вайс — Треба, щоб інформація була точна.

— А хіба я не зможу запам'ятати, що мені Келер скаже? — здивувався Зубов.

— Треба, щоб під час самої бесіди, крім Келера, хтось іще зміг скласти думку, про цих німців.

— Добре, я послухаю, що вони казатимуть.

— Тобі не можна.

— Чому?

— Тобі, Альошо, треба було б не в ворожому тилу працювати, а на фронті батальйоном командувати.

— А тут я погано воюю? — образився Зубов.

— Так ось що. — Вайс підвівся. — Доручаю тобі бути присутнім на бесіді, але ніхто з них не повинен тебе бачити.

— Здоровенькі були! Та що, я людина-невидимка?

— Ти зрозумій, — почав уже благати Вайс. — Зрозумій, відчуй до кінця: найбільша вада в тебе, найнебезпечніша, що ти не хочеш боятися, ну, просто відчувати страх.

— Що я, нікчема якась? — обурився Зубов.

— Так от, — зупинив його Вайс. — Ти ж добре знаєш, що не тільки собою ризикуєш, але й мною, і всіма, хто входить до твоєї групи. І хоч як героїчно ти загинув би, твоя

смерть по відношенню до всіх нас буде зрадою. Бо тебе вб'ють не як німця, а як радянського бойовика-розвідника і ти всіх нас потягнеш за собою. Зрозумів? До речі, затям: Брігітту тоді теж повісять. Повісять через якусь безглузду необачність, схожу на оцю ось, — Вайс перекривив: — «Поговорю». А якщо один з врятованих німців надумає потім покаятися і зрадить свого спасителя?

Зубов не стримався, щоб не всміхнутися.

— Правильно. Навіть у біблії такі факти записано. І через те, що не вивчив святого письма, я теж можу постраждати.

Вайс не підтримав жарту:

— Затям ще одне. Якщо ти загинеш, інший муситиме зайняти твоє місце. Ти знаєш, що це нелегко. Поки це влаштується, чимало наших людей, набагато цінніших за нас з тобою, загинуть. І ти, і я будемо винні в їхній загибелі.

— Зрозуміло, — сумно погодився зрештою Зубов. Вайс усміхнувся і, подобрішавши, мовив захоплено:

— Життя дається тільки одне, і хочеться прожити його бадьоро, змістовно, красиво. Хочеться грати визначну, самостійну, благородну роль, хочеться бути творцями історії, щоб наступні покоління не мали права сказати про кожного з нас: «То був нікчема», або ще гірше…

— Хто це сказав? — зацікавлено спитав Зубов.

— Чехов.

— От не думав!

— Чому?

— Та він такий тихий, задушевний, і раптом… — Зубов на мить замислився. Потім сказав твердо: — Твоя правда, треба як у шашках: на три ходи вперед продумувати.

Через два дні Зубов грунтовно інформував Вайса про бесіду Келера із звільненими німцями і про свої враження.

Вайс вирішив, що для зустрічі з Генріхом з цієї четвірки найбільш підхожий Хеніг. Клеменсу Хенігу, врівноваженому й небалакучому, було вже за сорок. Демонстративно відмовляючись брати участь у страті радянських військовополонених, він сподівався, що його підтримають інші солдати, але цього, на жаль, не сталося. Він звинувачував у цьому себе: виходить, не досить активно вів антифашистську пропаганду в батальйоні, і тому його вчинок не дав того ефекту, на який він сподівався.

— Серйозний німець, — схвально закінчив Зубов, переказуючи Хенігові слова.

— Правильно, — погодився Вайс. — Кращої людини і не придумаєш. — І детально пояснив Зубову, яке доручення Келер, ніби від свого імені, повинен дати Хенігові.

Незабаром Генріх зустрівся з Клеменсом Хенігом, але Вайс не став розпитувати Генріха про це. І Генріх, у свою чергу, не вважав за потрібне ділитися з Вайсом своїми враженнями про цю зустріч.

Через кілька днів Зубов повідомив, що в призначений тайник Генріх Шварцкопф поклав копії дуже цінних документів.