Щит і меч
Шрифт:
Вайс заперечно похитав головою.
— Господи! — вигукнув Генріх. — Адже ж у цій нейтральній країні могутні банки і кожна більш або менш визначна в імперії людина тримає там секретні вклади — гарантію на всі випадки в житті. Зрозумів? Ні, — повторив він, — все-таки ти провінціал.
— Так, звичайно. Хотів би я побувати в Берліні. Берлін — місто моєї мрії.
— Добре, — пообіцяв Генріх, — я тобі при нагоді покажу Берлін.
— Коли закінчиться війна?
— А ти що, дуже поспішаєш?
— У всякому разі, я не хотів би знову розлучатися
— Я теж, — стримано сказав Генріх.
І знову почалися поїздки по концентраційних таборах. Це були спеціальні дитячі табори або такі, де разом з дорослими ув'язнювали й дітей.
Вайс безпощадно ввів Генріха у курс свого відрядження, змусив стати свідком дивовижної, страшної процедури, пов'язаної з перевіркою, і відбором для експорту за кордон сотень виснажених дітей, що нагадували скелети. Їх викупляли родичі.
Обезкровлені вбивчим донорством, мляві, байдужі до всього, діти байдуже питали, коли бачили панів офіцерів: «Що, нас уже в газокамеру, так?» Коли вони запитували про це, їхні обличчя були нерухомі й безстрашні: адже ніщо в світі вже не могло налякати їх; вони пережили всі земні жахи і звикли до них, звикли до трупів, які вранці самі витягали з бараків.
Все це так вплинуло на Генріха, що Вайс став боятися, як би він, доведений до розпачу, не наклав на себе руки або раптом не почав в упор стріляти з пістолета у представників охорони і адміністрації, що їх супроводжували.
Вихід був один: вирушаючи в черговий концтабір, Вайс тепер змушував Генріха залишатися в готелі, де той на самоті звичайно напивався до нестями.
Але що міг Вайс зробити? Треба було закінчити все, пов'язане з відрядженням, тим більше, що, крім дітей, яких належало продати родичам, він, користуючись своїми особливими повноваженнями, заніс до списків евакуйованих з табору багатьох із тих, кого ще можна було врятувати.
Вайс уже повідомив Зубову, щоб той, об'єднавши своїх людей з польськими партизанами, готувався до нападу на охорону ешелону, в якому повезуть дітей, що не мають родичів. Цих дітей Вайс включив до окремої найчисленнішої групи. Передбачалося, що, коли дітей буде звільнено, їх візьмуть у свої сім'ї ті, хто захоче стати їм за батьків.
Тільки після того, як Вайс шифровкою повідомив Зубову, де стоятиме залізничний состав і коли почнеться посадка в нього дітей, він зміг вважати своє завдання завершеним. Тим більше, що під виглядом конспірації всього комерційного підприємства СС йому вдалося домогтися, щоб дітей не супроводжувала спеціальна озброєна охорона; турбуватися про них було доручено дружинам керівників табору, хоч слід сказати, що багато хто з цих дам були не менше, ніж їхні чоловіки, жорстокі та уміли користуватися канчуком і пістолетом.
Перед від'їздом Вайс зайшов за Генріхом у готель і побачив його у стані нестямного відчаю. Він сказав: або Вайс допоможе перестріляти всю цю сволоту, що знущається з дітей, або він зробить це сам. Якщо Йоганн спробує заважати йому,
— Добре, — сказав Вайс, — я допоможу тобі. Але спершу допоможи врятувати дітей.
— Як?! — закричав Генріх. — Як?
— Ти маєш ще кілька днів. Тільки не гарячкуй. У мене є відомості про польських підпільників. Зв'яжися з ними. Я навчу тебе, як це зробити.
— А ти?
— Я в таких небезпечних авантюрах не беру участі. Звільни мене від цього, будь ласка, — сухо сказав Вайс. — Не хочу, щоб мене повісили в гестапо.
— Боягуз!
— Так, — підтвердив Вайс. — І не приховую цього від тебе.
— А що ти раніше казав мені? В чому переконував?
— Бачиш, — роздумливо мовив Йоганн, — одна справа — критично ставитися до того, що відбувається навколо, а інша — зважитися на відкриту боротьбу, тобто стати на бік тих, проти кого ми воюємо.
— Виходить, ось ти який!
Вайс стенув плечима. Він не мав зараз сили на іншу розмову. Його змучила, знесилила нездоланна, засліплююча зненависть. Він настільки знемігся за ці дні поїздок по таборах, що, здавалося, самовладання ось-ось покине його.
Маленькі в'язні — підлітки й діти — втратили у таборах уявлення про інший світ, не схожий на той, в якому вони існували. Вони звикли до своєї приреченості. Вони знали, кого з них і коли поведуть або повезуть на тачці в «санітарний блок» — так називали тут газову камеру з глухими стінами без вікон і пологою підлогою, оббитою жерстю.
Раніше, коли не було газової камори і крематорію, в'язнів розстрілювали по середах і п'ятницях. У ці дні діти намагалися ховатися, і дорослі допомагали їм сховатися. А тепер, коли муфельні печі крематорію працюють без перерви, вдень і вночі, сховатися від них неможливо. І діти не ховаються.
Раз на тиждень для відправки в «санітарний блок» відбирають не менше двадцяти дітей — спочатку хворих, потім дуже виснажених, а коли хворих і виснажених для комплекту не вистачає, ті, в кого на грудях пришито жовтий клапоть, знають, що прийшла їхня черга. Знають задовго до цього дня. Старші пояснюють меншим, що це триває недовго і не так уже й боляче — скажімо, менше болить, ніж коли беруть кров. Трохи потерпіти — і потім уже не страшно, бо нічого не буде — ні табору, ні голоду, ні сплетеного з телефонного проводу батога. Нічого.
У таборі діти розмовляли одне з одним на дивній суміші мов, і ніхто їх не розумів, окрім них самих.
— Пане офіцер, — попросив Вайса метровий скелетик з виснаженим обличчям дорослого і величезними, по-дитячому ясними очима, — не відсилайте мене сьогодні в газовку. — І пообіцяв — Я можу дати ще кров, — Пояснив по-діловому: — Минулого разу кров не пішла. А звідки в мене може бути кров, коли мій пайок з'їли пацюки?
Був це хлопчик чи дівчинка — Йоганн не зміг визначити. Єдиною ознакою, за якою можна було відрізняти дітей від інших в'язнів, був їхній маленький зріст, а обличчя у всіх тут однакові: старечі, висхлі, нерухомі, ніби гіпсові маски, зняті з мерців.