Іще ніч...
Шрифт:
“Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса!
Бо ви всі, що в Христа охрестилися, у Христа зодягнулися!
Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, – бо всі ви один у Христі Ісусі!” (Гал. 3.26–28).
Всі ви один у вірі! Всі ви один у досконалості! Всі ви один у любові! А коли любов царює в сім’ї – то вже немає розділення. Тоді немає місця пануванню чоловіка над жінкою, немає нерівності. Бо
“Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить; любов не величається, не надимається,
не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого,
не
усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!
Ніколи любов не перестає!” (1Кор. 13.4–8).
Але поки це іще не так, поки не царює іще Христова любов у сім’ї, поки ми ще не маємо права зватися “синами Божими через віру в Христа Ісуса”, бо не маємо тієї віри (живої, дієвої віри, – віри, що чинна любов’ю). Бо не водимося Духом Божим, Духом любові, ходимо не за духом, а за тілом, думаємо не про духовне, а про тілесне, – то й не дивуймося тому розділенню, яке маємо в сім’ях своїх. Бо хоч сім'я і є “одне тіло”, проте у тілі недосконалому закономірно існує нерівність, а в нерівності цій жіноча половина об’єктивно мусить підкорятися чоловічій. І в цьому Божественна мудрість, на перший погляд, можливо, і незрозуміла, і неприйнятна.
Якщо розглядати людську натуру з позицій психології, то можна помітити певні відмінності у ментальності статей. А саме, що чоловічий розум більш аналітичний, логічно мислячий, аніж жіночий. Тут мова ні в якому разі не про рівень інтелекту, але про так звану ментальність, про розумовий характер людини (“менталітет” – від латинського mens /mentis/ – “розум”, “мислення”: образ думок, світосприйняття, психологія окремої особи, статі, національності, соціальної групи). Жінка природно більш емоційна, більш чутлива, аніж чоловік.
Як приклад, наведемо таку ситуацію: якщо сім'я йтиме понад прірвою, і дитина, послизнувшись, зірветься з кручі, то мати, не замислюючись, кинеться за нею у безодню. Батько не кинеться. І не тому, що він не любить свою дитину, а тому, що чоловічий розум є більш раціональним. Він одразу проаналізує ситуацію і зрозуміє, що скочивши у прірву і дитину не врятує, і сам загине. Жінка ж нічого аналізувати не буде, бо ментальність її емоційніша, і материнські почуття у той момент напевно переважать голос розуму. Тому-то в біблійній мові чоловік символізує собою розум, а жінка – чуття; чоловік – віру, жінка – життя; чоловік – мирянина, священика, Христа, жінка ж – громаду та Церкву. І таким чином, коли читаємо: “Дружини – коріться своїм чоловікам”, то ми повинні розуміти, що окрім буквального змісту, ця фраза означає також і те, що емоції наші, чуття наші постійно повинні підкорятися розуму; що життя наше завжди мусить керуватися вірою; що Церква повинна служити лише Єдиному Богові.
Втім, не відкидаймо й буквального значення цих слів, пам’ятаючи, що смиренність жінки сприяє ладові в сім’ї, і “Досада, стид та великий сором, коли жінка буде панувати над своїм чоловіком” (Сирах 25.24). Отож, “Да убоїться жона”. Хоча особисто мені більш імпонує переклад отця Івана Хоменка: “Нехай же кожний з вас зокрема любить свою жінку так, як себе самого, а жінка нехай поважає чоловіка…” (Ефес. 5.33).
КАНОН
Запитання читача: Буквально шокована розповіддю родички про те, як під час хрещення батюшка відмовився здійснювати таїнство, бо, мовляв, хрещений батько (16-річний хлопець) свого часу був охрещений у неканонічній церкві. Інцидент вичерпався лише після того, як “канонічний” служитель культу тут же перехрестив злощасного кума…
Відповідь:
КАНОН – (грецькою) пряма палиця, тростина,
теслярське мірило, правило.
“А Той, Хто зо мною говорив, мав міру, –
золоту тростину, щоб зміряти Місто, і брами
його,
В останні роки – роки розколу православ’я, слово “канон” стало чи не найуживанішим у церковних, а точніше в навколоцерковних колах. Яка церква канонічна, а яка ні? Які священики та єпископи канонічні, а які ні? Чи таїнства, що здійснюються в “неканонічній” церкві, дають благодать, чи ні? Чи душі спочилих християн, які поховані “неканонічними” священиками, упокояться? А може, їх треба перепоховувати? А може, варто перепоховати тих померлих, яких ховали священики “канонічної” нині церкви в 141-річний період її колишньої “неканонічності”?.. Вирують пристрасті. Хапають “канонічні” й “неканонічні” один одного за барки. Ламаються списи в словесних баталіях. Рушаться сім’ї. Брат не розмовляє з братом, діти відвертаються від батьків, батьки, вставши недільним ранком з однієї постелі, ідуть молитися до різних храмів. Один – до “канонічного”, друга – до “неканонічного”...
Канон... Це слово стало в наші дні символом розколу, символом розбрату, непорозуміння і нелюбовності. Що ж таке “канон”? Чи не забули ми, бува, саму суть цього слова? А може, ми просто підмінили поняття? Може, людський канон застелив перед нашими очима канон Божий? Може, ми хочемо прикрити тим каноном, як фіговим листком, свою ж таки людську духовну наготу, духовний сором, нашу велику провину перед Господом? І чи існує взагалі сьогодні дійсно канонічна церква – церква, яка б суворо виконувала всі канони Канонічного права православної церкви? Чи є насправді сьогодні такий Канон, який не роз’єднував би, а навпаки – об’єднував? Що ж, щоб дати відповіді на ці запитання, давайте звернемося до першоджерел. Висвітлимо проблему, спираючись на Первоканон кожного християнина – Слово Боже, та на джерела Канонічного права православ’я.
Існує таке поняття: “страйк по-італійськи”. Суть його у тому, що персонал якогось підприємства або установи, аби примусити керівництво задовольнити їхні вимоги, не вдається до звичайного страйку, тобто не припиняє роботи, а просто починає чітко, не ухиляючись ні ліворуч, ані праворуч, виконувати всі приписи й інструкції, що діють на ньому. В результаті через короткий час таке підприємство чи установа просто паралізується і припиняє свою роботу. Подібну аналогію можна застосувати й до Канонічного права. Якщо церква, яка стверджує, що вона “канонічна”, буде дійсно суворо виконувати церковні канони, то в дуже короткий час вона просто розвалиться, як релігійна структура. І тому не думаю, що погрішу проти істини, коли скажу, що канонічної церкви у точному розумінні цього слова на сьогодні просто не існує (!), і, таким чином, представники так званої “канонічної” церкви в Україні і не тільки насправді просто обманюють і себе, і свою паству.
Для прикладу давайте відкриємо Канонічне право і проаналізуємо деякі його пункти в розрізі церковного життя сьогодення:
“Усіх вірних, що приходять до церкви й Святе Письмо слухають, але не перебувають на молитві й святому причасті до кінця, за те, що тим самим безчинствують у церкві, належить відлучати від церковного єднання” (Правила Святих Апостолів, канон 9).
Чи багатьох із тих, хто виходить з храму уже по “Отче наш”, відлучено “канонічною” церквою? Не думаю, щоб хтось пригадав такий випадок сьогодні. То чи можна тоді говорити про канонічність церкви, яка не виконує церковні канони?
“Іподиякон, читець чи співак, який те саме робить (тобто захоплюється грою або пияцтвом – див. попередній, 42-й канон), або хай припинить, а як ні, то хай буде відлучений. Так само й миряни” (Правила Св. Апостолів, канон 43).