Сборник поэзии
Шрифт:
свіжий запах німої землі.
Вже цієї мандрівки є досить,
цих блукань в безпросвітній імлі.
Вже спочине, спочине, спочине,
наближається всьому кінець.
Привітання з його батьківщини
принесе легкокрилий гонець.
Привітання землі материне
хай почує останній ще раз.
Хай думками в минуле порине,
бо забути, заснути вже час.
Давлять груди німі, білі стіни
та шпитальна, примар повна ніч.
Хтось надходить, хтось стукає в сіні…
Глухий кашель і з уст
Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,
відітхнула глибоко земля.
Ще останній, придавлений шепіт:
– Я вертаюсь, Вкраїно моя.
4-6 червня 1932
ПІВОНІЇ
Червона молодість півоній.
Яка краса! Яке п’яніння!
Візьми моє чоло в долоні
й оборони, моя весіння!
Бо переслідує крізь морок, -
ще крок, ще крок, мене поцілить
мій друг найкращий і мій ворог
найзавзятіший, боже милий!
Натхнення темне, музо вічна!
Б’є ніч у тіней чорні дзвони.
На чорнім тлі, мов кров трагічна,
півоній молодість червона.
ПОЕМА ПРО ВІТРИНИ
Скляні очі кам'яниць,
над ними чола балконів,
рійний, стрійний танець
світла красок, тонів.
О місто, місто, місто -
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто -
задимлене в неба блакить
алмазними зіницями вітрин.
Очі скляні кам'яниць,
над ними шильди, фасади,
мінливий реклам танець
пестить трійлом принади.
О місто, місто, місто -
гігантний заліза та бетону тин.
О місто, місто, місто,
розбавлене рельєфами вітрин.
Отак глядіти в ваші прозорі шиби.
О прямовисні озера закляті:
чи се плюскотять срібні риби,
з місячного сяйва натяті?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так добре глядіти в ваші безплямні
шиби.
О скорбе, перерізана площиною
вітрини,
в дощі рефлексів розцвіли казок
гриби,
шоколадові дрібні мелюзини…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
По тисячкрать пристрасні очі
водять по вас трус,
та ви хіхочетесь рожевими
лампами.
По тисячкрать вдаряєте цілунками
спокус
мерехтливі, в блиску злив
спокусливі плями.
В жоржети, шовки, брокати,
крепдешини
убрані цвітів кльомби,
вічно всміхнені дерев'яні
манекени,
квадрати, прямокути, ромбоїди,
ромби.
Очі скляні кам'яниць,
рельєфи, шильди, фасади,
блідий місяць-каганець,
ярких ліхтарів громади.
О місто, місто, місто -
гігантний заліза та бетону тин.
О місто,
Кричи квадратами вітрин.
Кам'яниць скляні очі,
сном зашуміли будуари,
виллялись темні тіні ночі
на сквери, парки, тротуари.
О місто, не треба лякатись
її конклюзій.
О місто, тебе прощають на добраніч
вітрини брязком жалюзій
ПОХМУРИЙ ГІМН
Похилі чола,
похмурі очі,
розпука гола,
мов свердлом, точить.
Тривожний голос
шепоче стиха,
та зір навколо
шукає лиха.
Тривожні очі:
німим що буде?
І серед ночі
блукають люди.
Зимою, літом,
мороз чи спека -
йде острах світом
та небезпека.
Гарячка й туга
уста спалила,
і кряче пугач -
зла чорна сила.
Стукочуть кузні
десь таємниче,
і усміх дружній
застиг в обличчі.
Заблисне обрій
вогнями зливи,
добі хоробрій
час невмолимий.
Зневіри трійло,
сліпий недогляд,
та неспокійно
у далеч погляд.
І раптом: стукіт,
тупіт,
гул
копит.
Далеко
дудоня.
Стрясеться
долоня.
І раптом: глухо.
І до землі в тривозі вухо:
земля дрижить.
І чути:
з грюкотом гряде далека мить.
Надходять роки,
суворі роки.
Незламні кроки
вже на Нову прямують путь,
Нове
майбутнє
молотом
кують.
ПРИВІТАННЯ ЖИТТЯ
І день і вік однаково минають. Не задержать
нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
час виростає й меж не має й нас німить.
Так на минулого й майбутнього раменах
повішено, мов плахту, долю нашу.
Ми – ланцюга поодинокі звена,
ми – відтинок малий зі стрічки часу.
Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.
Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує проте
і ліктями ужитку правди ще не мірить.
Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рук
співати будем пісню на життя порозі.
Вітай життя! Що біль даєш, і щастя,