Сашко
Шрифт:
Але чому вчитель нічого не сказав про патрон? Певно, скаже на прощання. Ось він одягнув уже плащ, застебнув частину ґудзиків і, тримаючи в руках зелену шляпу, сказав:
— До побачення! Не треба вам так переживати…
А мати закрила обличчя долонями й заплакала:
— Та все ж для нього, все для нього! Хіба ж я собі дозволила що? Пасинок же він мій, товаришу вчитель! Пасинок… — По руках її текли сльози. — А боже ж мій, та хіба ж я не ладна все віддати для нього, та хіба я сили своєї жалію на нього!.. Як він не слухає мене і на злість
Вона кинулась до мене й мокрими від сліз руками почала було шарпати мене. Я стояв, вражений виглядом матері, мовчки, не опираючись. Мабуть, у мене теж був якийсь особливий вигляд, бо вчитель, глянувши на мене, кинувся до матері й почав її заспокоювати.
— Ну, — вигукнула мати, обернувшись до мене, — тільки ще хтось поскаржиться мені на тебе, я тобі не знаю, що зроблю…
Мені не треба було пояснювати, що означало оте її «не знаю, що…». Вона не доказала, бо вчитель збирався йти, і вона провела його до дверей, подякувавши.
Мати відразу після того, як пішов учитель, не сказала мені й слова. Мабуть, вона не хотіла зі мною говорити, образилась на мене. Потім узяла відро із сміттям і понесла з хати.
Цікаво, чому Сергій Валентинович не сказав матері про патрон? Адже я певен, він тільки заради цього й прийшов до нас. Просто він пожалів мене. Звідки воно все береться на мою голову?
Раптом хтось постукав у двері, і до кімнати увійшла — і що сьогодні за день! — Юрчикова мати, тьотя Клава.
Це була висока жінка в окулярах. В неї були рожеві рум’янці на щоках, а ніс у неї був такий маленький і гостренький, що мене завжди непокоїло — як на ньому тримаються оті окуляри, що їх Юрчик називає пенсне. Завжди, коли я розмовляв з його матір’ю, то ставав ближче до неї, щоб на випадок, якщо окуляри-пенсне не втримаються й падатимуть, підхопити їх у повітрі.
— Де мати? — спитала вона.
— Мати зараз прийде. Сідайте, — сказав я привітно й подав їй стільця. Вона з недовірою подивилась на мене, потім оглянула стілець — вона думала, що я хочу устругнути їй якусь штуку, — і не сідала.
Вона не догадувалась, що я стою зовсім близько коло неї на випадок, коли треба буде ловити пенсне, і підозріло позирала на мене.
— Як здоров’я Юрчика? — дуже лагідно спитав я. Вона ще з більшою недовірою подивилася на мене й сказала:
— З такими приятелями, як ти, легко стати калікою.
Мені треба було за всяку ціну помиритися з цією людиною, щоб вільно бачитися з Юрчиком, але, як мені здавалося, мої слова були грубуваті для неї, і я все пригадував з п’єс, в яких грав наш сусід-актор, різні фрази, намагаючись догодити їй.
Скорчивши на своєму обличчі ласкаву посмішку, я промовив:
— Прошу вас, мадам, сідайте.
— Що?! — вигукнула вона.
— Хто старе поминає, той щастя не має, — згадав я бабусині слова, щоб натякнути матері Юрчика, що я хочу помиритися.
— Ти будеш глузувати з мене!.. — закричала вона і швидко вийшла з кімнати. Видно, дуже розсердилась. Там, у коридорі,
— Боже мій! Про яку бомбу вона говорить? Чому я нічого не знаю? — перелякано говорила вона.
І не встиг я що-небудь відповісти, як вона кинулась до мене, почала роздягати й оглядати моє тіло. Тепер уже вона не вірила моїм словам, що я залишився зовсім цілий, і шукала на моєму тілі слідів. Мені вже ставало смішно, але мати раптом почала вигукувати:
— А це що? Оце ж, мабуть, і тебе зачепило… І тут, і тут… Ось і тут…
Тоді я зрозумів: адже після останніх моїх сутичок з хлопцями та інших пригод на тілі моєму ще залишилися сліди. Не завжди вони швидко зникали. Дома я, звичайно, не говорив про це нікому. Тепер мати побачила на моєму тілі багато знаків, цілу азбуку, по якій прочитала все. І, допомагаючи мені одягнутись, вона обіймала мене, тулила до себе й приказувала:
— Дитинко моя бідна, та де ж це воно взялося в тебе? Та як же це ти й не пожалівся мені, й не сказав нічого?.. І в тілі схуд отак… Що це з тобою? Не доглянеш тебе, то й не пообідавши біжиш з хати…
Мені стало враз добре, приємно. Ні в кого немає такої матері, як у мене…
ВСЕ ЗЛЕ ЗНИКАЄ, А ХОРОШЕ ПРИХОДИТЬ НЕМИНУЧЕ
Через кілька днів після того на великій перерві Сергій Валентинович покликав мене до директорської. Учні, замовкнувши враз, дивились на мене. Хтось тихо проказав:
— Ох, і буде тобі сьогодні!..
А мені так хотілося одержати п’ятірку з поведінки!.. Скільки часу я намагався поводитись добре… Окрім того, мені дуже хотілося своєю поведінкою віддячити Сергієві Валентиновичу за те, що він не розповів матері про вибух патрона. Щоправда, вона однаково довідалась про це, але ж не від нього.
І раптом так несподівано: «До директора!» Яке ще лихо жде мене?
І я поволі, з похнюпленою головою, пішов до кабінету директора.
Директор за столом переглядав класні журнали. На дивані сидів Сергій Валентинович. Він посадив мене біля себе.
— Ну, Сашко Жук, як усе це сталося? — спитав директор.
— Що? — спитав я, ніби не знав, про що він думає.
— А ти не викручуйся, розповідай. Адже ти знаєш, про що тебе питають, — сказав Сергій Валентинович.
Я швидко розповів у кількох словах усю історію з патроном. Вони обоє раз у раз переривали мене і все допитувались, хто роздовбав патрон.
Я не виказав Юрчика, але вони самі звідкілясь уже знали про це. Коли я скінчив, директор, не підводячи голови, сказав:
— Ти вже за одним разом розкажи, як покупався в крижаній воді.
Довелось розказати і про це. Директор, хоч і не переставав дивитись в журнал, слухав уважно. А коли я розповів, як надів пальто на мокрий одяг і побіг додому, Сергій Валентинович не втримався, ляснув себе долонями по колінах і вигукнув: