Рай
Шрифт:
Тонкоструненко не то що говорив, а скоріше на саксофоні свистів і при тому махав руками, наче дерево під час бурі — гілками.
— А хоч би й облила, — задеркувато говорить Якилина, — то й що? Та тебе треба кип’ячим сто разів на день обливати, он бач, скільки лепу на морді. Можна гречку сіяти.
— Як ти смієш так казати?! — Я щодня вмиваюсь гліцериновим милом. У мене черевики чистіші, ніж твоя пика.
— Ах ти ж послід!.. Я тобі покажу, — зайнялася Якилина гнівом і відбула недвозначну «еволюцію» шваброю. Очі її кидали зелену блискавку з побілілого обличчя.
— Дивись мені, дивись! — свистом попередив
— Я тобі зараз таке питання поставлю на тім’ї, що цілу п’ятирічку ходитимеш обв’язаний. Геть звідсіля!
Тонкоструненко задкома відступає на заздалегідь приготовані позиції, виставляючи про непевний випадок одну руку наперед, а другою прочиняючи двері за спиною. В момент, коли караюча швабра підноситься в повітрі, він вискакує в коридор.
Антон Никандрович і його гості безмовно сприймали бурхливий діялог між войовничістю Молоточкіної і ображеною невинністю Тонкоструненка, яка мала шнурки на черевиках, міцно і непорушно зав’язані з самого ранку. Піднісши оповіщення під окуляри, Антон Никандрович стривожився: було від чого…
«Сьогодні, 20–го червня 1941 року, о 7–й годині вечора, в приміщенні бібліотеки–читальні факультету мови і літератури відбудуться загальнофакультетні відкриті комсомольські збори сумісно з профактивом і науковими робітниками. Порядок денний:
1. Підсумки навчального 1940—1941 року. Доповідь декана факультету, проф. Ф. П. Кордуб’яжного.
2. Проблема більшовицького виховання педагогічних кадрів і боротьба з наявними на факультеті рецидивами буржуазних теорій у викладанні гуманітарних дисциплін. Доповідь секретаря парторганізації товариша К. Тімурленкова.
3. Поточні справи».
Від оповіщення в Антона Никандровича похолонуло в грудях. Навіть людина, що вирішила йти на двобій, нехай «ідіотичний», як називає Тамара Коломанко, — відчуває тривогу, викликану виразом: «наявними на факультеті рецидивами буржуазних теорій у викладанні гуманітарних дисциплін». «Так ось де Іван Іванович і Тімурленков підклали під мене міну! — з гіркотою на серці констатує Антон Никандрович…. — Ось де таїлась погибіль моя!» Від думки про свою безборонність і злісну причіпливість і нападки Тімурленкова в присутності студентів, від думки про «викриття», себто безжалісно інсценізовану комедію прилюдного політичного суду, після якої діє «чорний ворон», старому зробилося негаразд, ніби і він слідом за Дзюбою переживає нестерпну муку від того, що чує під грудьми каміння. Слова оповіщення, мовби розбовтаний гіпс, влилися всередину душі і перетворюються в червоний біль. Згадав Антон Никандрович і про сон: темні птиці віщували нещастя. Скорбота, як похоронний креп, огортає душу старого і ячить різкіше, ніж мідні голоси, що супроводжують катафальк по дощовій вулиці.
ДО СОНЦЯ — В ГОСТІ
Навколо, в чистому полі, соняшно, і зелень тихо схиляється з пагорбка, погойдує коронки.
— Будь ласка, — шукає Ольга пальцем на сторінці, — прочитай ще раз від цього місця: «А відпустивши…»
І Олександер читає зовсім помалу:
«А відпустивши народ, зійшов на гору самотою молитись; і як настав вечір, був там один. Човен був уже серед
Ольга знову:
— Секундочку! Хочу спитати: Ісус — Бог; до кого ж Він міг молитися?
— Він молився до Отця, — сказав Олександер.
— Отже, перед Отцем Він був людиною; чому ж люди молились тоді до Нього?
— Він був Богочоловіком! — сказав Олександер, радіючи, що згадав слово, яким міг визначити своє уявлення.
— Добре; але Маркс казав: релігія — це зітхнення придушеного раба. Чому ж вільні люди вірили? Хіба Рафаель був рабом?
— Ні.
— Річард — Лев’яче Серце?
— Ні! Здається, Маркс мав на увазі суспільно–історичну формацію, при якій релігія виникала.
— Хіба релігія виникала серед рабів?
— Ні, не завжди.
— Академік Павлов був рабом? Олександер сміється.
— Я ж серйозно спитала.
— Смішне, Ольго, те, що все стало шкереберть: раби не вірять, вільні вірять. Сама діялектика все поставила всупереч своєму злому пророцтву.
— Олександре, чи немає тут Божої кари за великий духовний злочин, як ти думаєш?
— Можливо. А взагалі, події йдуть не так, як хочуть люди, об’єднані в наймогутніші організації. Хтось керує по–своєму.
— Той, хто керує, має іншу логіку, ніж у людських книжках.
— Я зауважив, — говорить Олександер, — що в тій логіці є розмах, більший, ніж може вмістити наша свідомість. Хтось думає подіями, як ми думками, думає повільніше, ніж хочемо, а часом — швидше, ніж можемо встежити.
— А тепер ще — про весілля і вино з води в Кані Галілейській! — попросила Ольга і перегорнула сторінки.
Він читає:
«Рече їм Ісус: поналивайте водники водою. І поналивали їх аж по верх.
І рече їм: Черпайте тепер, та й несіть до старости. І понесли.
Як же покоштував староста води, що сталась вином, — а не знав, звідкіля, слуги ж знали, що черпали воду, — кличе жениха староста.
І каже йому: Кожен чоловік перш добре вино ставить, а як підоп’ють, тоді гірше; ти ж додержав добре вино аж досі».
— Олександре! Мені безмежне почуття входить у серце… Ось цей світ — він любий та гарний; такий, що заспівати або заплакати хочеться, як дивлюсь на нього. Хто ці квіти, білі й жовті, зелену траву — хто вигадав? Хто дозволив нам бути?.. Тут бути, біля них, і радіти на них? Дав можливість розуміти, що ось ми з тобою люди, а то он — квіти?.. Олександре, от, скажімо, родина: чи є вічний закон, як вона складається, — не канцелярський, не той, що в ЗАГСі, а небесний, вищий за все людське, і не можна його порушувати, скажи мені!
— Напевне є! Про це говорили поети і пророки.
— Пророків ніхто ніколи не слухав, — сказала Ольга. — 3 хрестоматій відомо, що їх побивали камінням або виганяли в пустиню.
— Ольго, я думаю, колись буде вислів: голос вопіющого в концтаборі. Пустиня вже не пустиня, і посади пророків зайняті.
— Не знаю, не чула.
— Чула і знаєш!
— Профуповноважений Сороконожков?
— Глузуєш з мене, Ольго, але ти на вірній дорозі до правди. Сорок Сороконожкових, взятих сорок разів і помножених на сорок, заміняють сорок сороков церков у «кондовій» столиці–матушці. Партактивіст одягнувся в мантію пророка і віщує про шлях для всього людства.