Рай

Барка Василь

Дівчата нащебеталися і притихли, як ластівки на піддашші.

Взагалі студенти сердечно ставилися до Антона Никандровича, знали: щирий він і справедливий. Як лектор, був позбавлений красномовства; скупими і нехапливими жестами супроводив мову — простими і звичайними жестами, ніби перед ним стояли на катедрі купи сировини та ящики з інструментами, і він, закотивши рукава, то витягав щось і з’єднував, то розмикав і клав на різні місця. Його руки з довгими вузлуватими пальцями — в прозаїчних жестах справляли враження,

що він виконує ремісничу працю: забарну, хоч і цілком опановану. В повільному темпі, навіки забувши, що перед ним авдиторія, маючи на увазі тільки процес праці, Антон Никандрович посувався з своєю машинерією вперед і вперед, а студенти намагалися занотувати кожну дрібницю, аж руки терпли.

Після лекції з Антона Никандровича раптово злітав його академічний тон і перед студентами показувався симпатичний, трохи нещасний — трохи смішний дід.

Любили його і розповідали про нього несамовито комічні історії. Тамара Коломанко з абсолютною точністю відтворювала його мову і жести, а зразу ж після жартів, зустрівшись із ним, зверталася з такою невимушеністю, ніби то був її рідний дядько.

На запитання гостей, як він почувається, Антон Никандрович сказав:

— А знаєте, краще: набагато краще. Власне, я тепер здоровий.

— Іван Іванович сьогодні казав, — повідомляє Тамара, — що він виклопотав спрямування в будинок відпочинку. Ми будемо провожати вас. Можна?

— Ні, бо не поїду.

— Чому? Антоне Никандровичу! Треба їхати, там так гарно.

Антон Никандрович відхитується головою.

— Підождіть! Хіба то відпочинок, коли вас посадять у переповнену кімнату і примусять по дзвінку вставати, по дзвінку снідати, по дзвінку йти на прогулянку, по дзвінку обідати, спати, читати, думати? Ні, я й так весь вік працюю по дзвінку.

— Так то ж лекції! — сперечається Тамара. — В нас тепер дзвінка немає: замінили гудком, реве, як пароплав на пристані. Відпочивати можна й по сигналу, — це нічого.

— Я старий чоловік. Хочу трохи віддихатися в тишині; відпочивати колгоспом я не звик.

— Краще буде в окремій кімнаті над морем, — радить Валентина. А Тамара робить практичний висновок:

— Ми попросимо Івана Івановича, нехай довідається, чи профспілка орендує окремі кімнати.

— І не думайте! — скрикнув старий. — Якщо поїду, сам собі знайду кутик. Іван Іванович по горло перевантажений.

«Тихоня» додала безневинним голосом:

— Він перевантажений по горло, коли о другій годині ночі закриваються ресторани.

— Ну, що ви, — докоряє Антон Никандрович, — як так можна?.. Він проводить у профорганізації витриману бойову лінію.

— Звичайно, бойову, ми сьогодні бачили, — погоджується Тамара, і «тихоня» скромно додає з куточка:

— Билися з Серпокрилом.

— Билися?! З–за чого?

— Вони не зовсім билися, — пояснює Тамара, — вони вправлялися ломаками, як спортсмени.

Світло на справу

проливає мелянхолійна, з нахилом до сантиментальности, Валентина Брижаха:

— Вони стояли на горбі і ломаками розігрували герць…

— Як ідіоти, — смиренно перебила «тихоня» з куточка. На душі в Антона Никандровича стало неприємно, і він поспішив з поясненням:

— Фехтування — шляхетний рід спорту; колись на двобоях розв’язували питання чести, — ви, очевидно, про це знаєте.

— А жінки билися? — спитала «тихоня».

— Ні, в їхньому імені виступали мужчини; звичайно було так: хто претендував на руку і серце покривдженої, той бився…

— Я знаю, хто виступив би за Ніну, — похопилась Тамара.

— Мовчи, Тамаро! — остерегла Ксеня Савур. — Бо буде тобі лихо.

— Ви знаєте, Антоне Никандровичу, вона, — показує на «тихоню» Тамара, — нігтями катує мене і примовляє: «Дивись, яка ти худа, в тебе скоро сухоти будуть — пий риб’ячий жир, тобі ж приписано!» А я не можу його в рот узяти. В мене всі лікті розпухли, і я просто від страху п’ю його. Уявляєте собі, яка наша Ніна? Сховатися від неї неможливо, скрізь знайде; в одній руці годинник, а в другій ложка і пляшка з риб’ячим жиром.

Ксеня Савур нетерпеливилася щось спитати:

— Підожди, Тамаро! Антоне Никандровичу, чи тепер де–небудь бувають дуелі?

— Чому ж? В окремих і виняткових випадках, — пробурмотів старий.

— Коли двоє кохають дівчину, — розмріялась Валентина Брижаха, звузивши прозорі мигдалини очей, — два однаково гарні, і дівчина вагається, кого з них вибрати, тоді відбувається дуель. Молоді лицарі б’ються на смерть, а дівчина ридає, бо їй однаково жаль обох… чудесні дурниці робили люди колись! А тепер?., все — смертельно розумне.

Ксеня Савур заперечила, на когось прозоро натякаючи:

— Не завжди, Валентино! Є два лицарі, що зайдуть у закусочну, вип’ють півлітра і моментально погодяться.

— Ах, моя люба, ти аж надто прозаїчно бачиш речі! — з досадою промовила Валентина.

— Не прозаїчно, а реально; а коли дивитися реально, то можна знайти поезію скрізь, де вона є.

— Не сперечайся, Ксеню, — сказала «тихоня», — бо Валентина пише вірші; вона, коли захоче, то навіть Іван Іванович і Серпокрил виступлять як лицарі, що б’ються за серце принцеси.

— Звідки ми знаємо? Може, й справді за жіноче серце, — знизала плечима Валентина.

— І ти виправдовуєш дикість!? — аж скрикнула Тамара. — В двадцятому столітті битися з–за жінки… Взагалі, дуель — це такий ідіотизм, що гіршого не може бути.

Антона Никандровича обпекло, але він змовчав. Зате Валентина не піддавалась:

— Я волію бачити дуель з його красою і шляхетністю, ніж чути непристойну лайку п’яних мужчин.

— Згодна. А те ще більше краси і шляхетности в джентльменській розмові, коли чемно полагоджують «питання чести».