Рай
Шрифт:
Стеріг городи та баштани з дідами в подраних солом’яних брилях, розкладав з ними багаття, ввечорі відганяв галузкою комарів, заводив довгі розмови про духовні речі, і діди наче сповідалися, що в них на серці. Вранці йшли діди поруч нього, прощаючись, давали кавун на дорогу, міцно–твердо просили, щоб він завітав знову, як трапиться нагода. Верталися діди до халабуд, дякували Богові, що привів зустрітися з добрим чоловіком, — як розмовляли з ним, на душі веселішало. Горожани шанували Никандра Севастяновича за лебедину тихість, але не могли примиритися, що світило науки, і отак низько спускається — серед обшарпанців та баштанних дідуганів. Старий Споданейко і його син були добрі
Яким добрим світлом завжди була осяяна в спогадах Антона Никандровича постать батька, високого, згорбленого дідка, зовсім худого, з костуром у руці. Кущувата сіра борідка і ясні очі під навислими бровами.
4
Батько і син сиділи в гіллястому затишку. Антон Никандрович сказав про своє почуття до одної дівчини.
— Хто? — спитав старий.
— Людмила Долинська.
— Знаю; Долинські мріють віддати дочку, в найкращому випадку, за імператора; в найгіршому — за барона. І вона гідна того, а імператори і барони — ні. Доведеться тобі стояти приниженому перед людьми, що їх засліпило звання… а — хорошими людьми.
— Вибір безповоротний.
— Якщо вона покохала мого сина, доведеться їй сваритися з ріднею; окруження криє в собі небезпеку…
— Я вірю в свої сили!
— Сам колись переконаєшся: потрібен подвиг, щоб понищити деякі неминучі зв’язки з щоденністю… Світ — інший, ніж ми бачимо. Опрацюєш Печерський Патерик — це мій заповіт. Бачу, від чого болить твоє серце, і мені від того смутно.
— Сьогодні, — сказав Антон Никандрович, — миліші повісті іншого змісту, ніж житія…
Старий пильно подивився на сина. — Будь, мій сину, рішучий, коли доведеться діяти. Що — мати?..
— Зараз піду до неї.
— Що порадить, — виконай! В справах серця матері здебільшого ясновидющі. Я радо виїхав би з тобою в Софію, наприклад, чи в Відень. Були б ми разом.
— Тату, пізно!.. Без Людмили нема мені дороги: ми з’єднані навіки.
— Я хотів би бачити Людмилу своєю дочкою.
— Благословіть мій вибір! Перешкоди такі дрібні, я подолаю їх.
— Сину, та кращої дівчини в світі немає. Але батьки її не згодяться! Скільки я передумав над тим, що тепер робиться. Люди верхніх прошарків засліплені: як не умовляй їх, нічого не помагає. Самі в безодню сунуться і народ тягнуть. Я хоч простому людові правду скажу. Я зрікся всього, нехай сміються; правда дорожча. Зрештою, спробую поговорити з батьками Людмили.
— Прошу, тату, — ні слова! Якщо Людмила не переконає — ніщо не зміниться. Я йду.
— Хвилинку! А скажи, чи залежить ставлення Людмилиних батьків до тебе від того, що я, так би мовити, відлюдився? Якби я вернувся на посаду…
— Ні. Мабуть, тут — станові інтереси.
— Іди, сину! Як порадить мати, так і зроби.
5
Весна прийшла з далекого світового поля. Торкалася до вишень, і вони випускали приховані на грудях соковито–зелені
Промовить весна до жоржин, тоді, як і торік, розцвітуться великопишні, наче свідки першого кохання Антона Никандровича.
Тим часом у столовій кімнаті мила турбота: готувалися варити улюблений батьків компот. Переставши курити, Никандр Севастянович пристрастився до смаковитого напою з сушених черешень і слив, охолодженого в льоху і налитого в полив’яні глечики. Під час роботи він попивав його дрібними ковточками; в роботі ж Никандр Севастянович був звір, як говорили приятелі, — міг старий систематично працювати по дванадцять і чотирнадцять годин щодня. Навіть прокидався серед ночі, робив нотатки та справлення в рукописах. Творча несамовитість охоплювала його, коли брався до чергової праці. Жив, як аскет; одну «розкіш» дозволяв собі: дрібненькими ковточками смакувати компот.
На етажерках красувалися книжки з золотими берегами, в кольорових матерчатих оправах, також простіші видання — з нефарбованими берегами чи невибагливо обкапаними, — в твердих палітурках, прикрашених сіро–синіми чи темно–рудими хвилястими смугами та бризками. Біліло і знаряддя, що вживала господиня, Анна Федорівна, борючися з пилюкою: висушене гусяче крильце; тим крильцем вона обережно змітала пил з книжок, — робила це в дворі або на ґанку; стояла коло стільця з горою книжок, і вітрець одвівав пилюку на сторону.
Никандр Севастянович, коли йому доводилося обтрушувати книгу, виставляв її в вікно, на витягнутих руках, і, тримаючи поземно на лівій долоні, тричі бахкав зверху правою долонею, і справа на тому кінчалася.
В його кабінеті вікно відкривалося в садову гущавину, що вранці сліпила росою, віяла бальзамічною свіжістю, глушила дзвоном пташиного голосу. Буйна зелень, розкидана в багатоплянному хаосі, дивилася розкритими квітами, манила на вузенькі доріжки між бузковими кущами, ароматом яких наповнена земля.
Біля вікна стояв широкий дубовий стіл і стілець із кленового дерева, а за два кроки темно–синій фотель — у ньому любила сидіти мати. Розмову вела завжди без жадного нервового піднесення в голосі, і в душі співбесідника наставала певність, що всі непорозуміння на світі минуться, аби люди вміли так ясно думати і так лагідно говорити. Дочка архітектора, що ставив оригінальні будинки для гімназії та єпархіяльних училищ по провінціяльних містах, вона вийшла заміж, слухаючися власного серця. Хоч батьки спершу опиралися її рішенню, бо молодий хорошун, її майбутній чоловік, мав репутацію «вільнодумця» і «вітрогона», — потім і вони пом’ягшали, коли близько познайомилися з її «Ніко» — прямодушним юнаком, що привітливістю обертав і недруга — в приятеля.
Поблискує перстень на материній руці. Очі, оточені сіточками брижок, пильно приглядаються; постать — у темній сукні, з зовсім білою зачіскою.
— Ми вирішили тікати за кордон.
Мати мовчить.
— Схвалюєте, мамо, чи ні? Розсудіть, ми підкоримось.
Через хвилину, не діждавшись відповіді, юнак скрикнув:
— Чого ж ви нічого не кажете?
Стара спокійно відповіла:
— Я знаю: роблю переступ проти закону і звичаю. Мій хлопчику, здається, то — єдиний вихід. Вас будуть переймати. Зв’язки в Долинських високі; є люди, що всю поліцію поставлять на ноги. Я дам адресу моєї шкільної подруги; її чоловік служить при губернаторі і має впливи. Сподіваюся допомоги від нього — порадами і паперами на виїзд. Але будь обережний!