Рай
Шрифт:
Серпокрил маршує від берега, відроджений морозно–шоколядною річкою.
На поетично–тихій вуличці Серпокрил спостерігає сценку: два вантажники, з навішеними через плечі бичівками, обперлись плечима об паркан і розпивають півлітра. Замість чарок вживають великі стрючки червоного перцю, надкушені на кінцях. Навіть цокаються імпровізованими келехами, а доїхавши горілку, закушують ними — розгладжують вуса і йдуть своєю дорогою гігантів.
Сцена страшенно збурила почування Серпокрила; він повторив основні деталі її в сусідній «закусочній». Як вийшов на вулицю, несамовито захотілося спати!.. очі липкі, наче від глею, зірваного з вишневої кори і покладеного на повіках. Не сила встояти — треба зразу десь розташуватись. Лягти на травиці під парканом було б безумство: побачать студенти, поставлять питання на зборах, і — пропала посада. Змобілізувавши
На споришевому дворі націлився Серпокрил по стежці, викладеній цеглою, до ганку, — там сиділа бабуся в чорному, щось шила з чорної матерії.
— Чи можу я тут дещо купити?.. Мені потрібна, так би мовити, річ, яка мені потрібна…
— Чого ж ви соромитесь? — прошамотіла бабуся. — Кожному чоловікові, що вмирати надумав, потрібна річ: треба купити.
— Яка річ? — перепитав Серпокрил.
— Та сама річ і потрібна — труна, я кажу. Кращої, ніж робить мій чоловік, ви ні в одній артілі в цілому городі не знайдете.
Серпокрил підготував собі причілок для відступу:
— От, от, от, — і я так думаю, тому й прийшов… оглянути.
— А ви що: недужі чи як? На вас лиця немає.
— Так, я маю — той… велику хворобу: рак, рак… тут, — показав Серпокрил на шлунок.
— То й роздумувати нічого! Вам яку, оббиту матерією чи фарбовану, дешевшу?
— Дешевшу і… і… просторнішу. Щоб виспатись.
— А правда: воно не жарт, як чоловік лягає на вічний сон, хай Бог милує, — треба просторішу.
Бабуся повела мову далі:
— Ходімте в сарайчик, я покажу декотрі — подивитесь, чи підійдуть.
Погляд Серпокрила спинився на довгій труні, що чорніла на возі, коло кущиків тутового дерева.
— Та, — мотнув головою.
— Та продана; приїхали з заготконтори забирати для діловодителя — числив, числив, бідний, заплутався в числах та так і помер. Погоничі, як приїхали по труну, то відпрягли коні, повели тут недалеко — ліс на ділянку тягати. Хату ставитимуть. Мертвий, він підожде, йому готовий куток, а живому десь треба тулитись. Така тіснота тепер, їй–богу, по три сім’ї в хатині мордуються. Погоничі десь недалеко соснину ланцюгами зачіпають, — приробіток знайшли! Розглядайтесь, а мій старий надійде, то котра вам сподобається, таку саму й витеше. Він у правління пішов: там пиляють його, щоб удвічі робив, бо люди мруть, як перед Страшним судом, а трун нема — хоч у лантухи зав’язуй та в святу землю клади.
Пішла бабуся, а босовитий і невстидний Серпокрил, ладний до штук, зліз на підводу; сопучи та покряхтуючи, вклався в труну і, насуваючи над собою віко, підклав трісочку, щоб повітря проходило. Одна картина йому майорнула в пам’яті: як разом з Іваном Івановичем хоронили співробітника воєнної катедри, пляшаного приятеля свого. Чудесний був чоловік — веселої вдачі, товариський, чарку любив більше, ніж самого себе. Поклали в яму і, після промов, загорнули землею, серед кущиків кладовищенської околиці. В могилу встромили кусок дерева, — хрести ж при соціялізмі заборонені. Іван Іванович, хитаючись на всі сторони, виголосив поминальне слово: «Нас лаяли, бо ми випивали. А де ті, що нас лаяли? їх немає з нами, дорогий товаришу, їх немає, а ми, які випивали з тобою, — тут; ми тут, і якби крім нас нікого більше не було, то ми б самі виконали весь обов’язок: взяли б труну на спини, притягли до могили і прикидали землею. Вип’ємо так, мовби й ти, дорогий товаришу, цокаєшся з нами!» Іван Іванович спорожнив чарку і передав горілку далі.
Згадавши про чарку, Серпокрил заснув. Спершу привиджувалося невідомо що — ні запам’ятати, ні переказати. Після цього — робота коло машини.
Хтось проворний подає снопи в барабан, розгортаючи їх молодецьким жестом направо і наліво. Барабан забирає колосся: після рівного гудіння на порожньому ході понижує звук — переходить на рев та шелест. Сниться Серпокрилові, що він — колосок; і людина він, і колосок. Навколо бачить: он «привод», погонич стоїть на площинці, повертається і довжелезним батогом підохочує чотири пари коней, що тупотять по кругу. Запилені дядьки носять солому на штилях, по драбині, і викладають стіжок. Інші відносять мішки з зерном до комори. Тітки відгрібають полову, пораються коло віялки. Коли попав Серпокрил у барабан, почало бити і трясти, страшенно трясти… напружується,
— Громадяни! — виголошує Митька–Мікроб, крутнувши «цибульку» в чуприні літучого хлоп’яти, що шарудить попід ліктями. — Відійшов чоловік; по ящику видно, був з робіт ничої кляси: велетень праці… Держава турбується про нас!
Віко труни відлетіло набік, і Серпокрил зірвавсь на рівні, помахавши руками. Тоді Митька виявив пильність:
— Товариші! — виснув він. — Шкідництво!.. Загнано в гроб громадянина!
Декотрі, страху ради чи заведеного порядку, підтакнули ораторові і кинулись на розправу, яка, на диво, згідно з недослідженою психологією збориська, обернулася проти Серпокрила, замість ударити по загорілих білявобородих «шкідниках» біля коней.
Сипнули до Серпокрила; він, дякуючи довголітнім вправам, «відірвався» від переслідувачів. Міг би легко вихопитися, так, видно, доля судила перейти легенький іспит. Маляр, неуявно високого зросту і худорлявости, перервав одноманітну роботу — вимазувати сірою фарбою паркан — і також завзято погупав по п’ятах Серпокрилові.
Втекти від маляра неможливо. Зовсім близько за плечима — сопіння і гарячий віддих. Серпокрил кидається назад і сідає. Переслідувач перечіпається через його плечі — з шумом зрубаного дерева рушиться на брук. Тоді Серпокрил наче пружина, що при необережному ремонті вискочила з старовинного дзиґаря, перелітає через паркан — в крислатий сад. Звідти перестрибує в сусідній дворик, наповнений квітами. Зриває троянду, нюхає з виглядом мрійника, для якого житейська суєта перестала існувати. Проходить садовою доріжкою, відхиляючи квітчасті лаштунки; наближається до веранди, до голубих віконниць… він — перед квартирою Маргарити Крат!
НЕЗРЯЧА ДОЛЯ МАРГАРИТИ КРАТ
Жінка, до якої серцем горів Серпокрил, була учителькою російської мови і літератури в середній школі (українська культура під великим страхом заборонена в області з українським населенням). Вираз volens nolens, оживлений парадоксами життя, прекрасно віддає стимули до русифікації, передплати на позику й тисячі інших явищ, коли діоди думають по–одному, а роблять по–другому. Наприклад, висувають кандидатом на голову районової ради товариша Красненького; треба подавати голоси, очевидно, згідно з поглядом на виставлену кандидатуру і своїм переконанням: це — «volens». Якби було тільки воно, Красненький провалився б під час голосування, хоч за нього розпинаються прокурор Кошкодамов і начальник міліції Подублохов. Однак volens яскраво переходить в «nolens», бо досить грізному голові зборів Подснєжнікову, коло якого крутяться два швидкоокі суб’єкти з записними книжками, підкинути головою і холодним, як Сибір, голосом перепитати недвижиму публіку: «Хто «за», я питаю?», як відразу ж чагарник рук виростає в залі. Маємо «nolens». Аналогічна картина з усім чисто: від позики до «диктатури пролетаріяту» і «короткого курсу» включно. Викладання російської мови від українських вчителів — українським дітям, на українських землях, в той час як рідна мова заборонена під великим страхом, так само становить кольоритний зразок переходу «volens» в «nolens» в соціялістич–ному Едемі.
Коротко кажучи, Маргарита Крат тільки пізно ввечорі потайки читала драматичні поеми Лесі Українки і псальми в перекладі Куліша.
Зовнішністю — княгиня: високий зріст і повнота білявих красунь з тонким станом і хвилюючими обрисами, про що говорять шляхетні станси старого часу; ясно–блакитні очі, м’якість погляду і свіжий блиск його, прикметний для осіб з нервовим здоров’ям, а крім того, уміння граціозно носити сукню сріблисто–зеленого кольору: ось що доповнювало чари Маргарити Крат, небезпечної орхідеї в гірлянді городського жіноцтва. Яка небезпека таїлася в очах Маргарити Крат, можна судити з драми, що розігралася навколо них, хоч, звичайно, діяли тут і важливі пружини політичного характеру.