Пульс безконечності
Шрифт:
Де ж вони?!
Дейтерогея загадково мовчала…
Золоті печери
Всюдиходи зближалися. Один з південного заходу, другий з півночі. Плато, покрите жовто-коричневим щебенем, майже скрізь було ідеально плоским, тільки подекуди на рівній поверхні здувалися невеликі округлі горбики. Всюдиходи чимось нагадували невтомних жуків, що заклопотано квапилися у своїх справах. Довкола плато здіймалися скелясті гори, порізані гряди яких відходили далеко вдалину.
— Загадкова планета, —
— Як ти гадаєш, Кириле, чому Рею та Іштвану не вдалося проникнути всередину печери? — запитав Жерар Лафай, другий астропілот.
— Тому, Жераре, що, по-перше, ми самі наказали їм туди не лізти, а по-друге, ти ж чув — вони там щось відчули. Що — зараз розкажуть…
Всюдиходи були вже метрів за сто від корабля. Правда, той, в якому їхали Джейсон Сіглер і Юрій Сайко, дещо відставав.
— Мушу сказати, — озвався індієць Мохандас Шрівастава, поблискуючи своїми великими чорними очима, — відколи ми сіли на цю планету, мене не покидає дивне відчуття, що довкола щось діється… Я постійно відчуваю чиюсь незриму присутність.
— Це дуже серйозно, Мохандасе, — звернувся до нього Данилін. — Напруж усю свою біоенергетику, тут все має значення.
— Кажуть, дід твій був знаменитим йогом? — підключився до розмови Рінальді, мабуть, натякаючи на можливе успадкування здатності гостро відчувати в природі те, чого неспроможні уловлювати інші.
Мохандас не встиг відповісти, бо в цю мить почулися кроки астронавтів, що поверталися з експедиції і зараз гулко ступали важкими “планетоходами” по металевих східцях.
— Хелло, друзі, — першим зайшов Рей Берилі, за ним Іштван Касаш, а далі й решта.
Рей намагався вдати, що він бадьорий та веселий, однак це йому не вдавалося.
— Проїхались непогано, — розгерметизовуючи свій скафандр, мовив Сайко. — Матеріалу сила-силенна, але… щось тут не так.
— Отож-то, все тут не так, — похмуро підтримав його думку Сіглер.
Вивільнившись зі своїх скафандрів, астронавти стомлено повсідалися в м’які крісла. Всі вони були чимось пригнічені, їхня поведінка свідчила про те, що з ними сталося щось таке, чого вони й самі не в змозі пояснити.
Данилін стримано мовчав.
— Ну, так що ж там? — урвався терпець у Рінальді.
— Не поспішай, Чезаре, люди стомилися.
Струснувши головою, ніби звільняючись від сумбуру думок, заговорив Рей Берилі:
— Так от, друзі, ця несимпатична кулька до біса багата на золото і платину. Причому їхня висока концентрація зафіксована нами на протязі всього шляху. В горах вона ще більше підвищується, а от біля печери… тієї самої печери, — він спочатку подивився на Даниліна, потім обвів поглядом інших, — датчик взагалі зашкалило. Словом, ми топчемося по золоту.
— Наші датчики показали те ж саме, — додав Сайко.
— Та-ак, — Данилін замислено оглянув панораму плато, — отже, планета може становити для нас чималий інтерес. Запаси коштовних металів на Землі у значній мірі вичерпано
— Ти забув про печери.
Данилін поглянув на Касаша.
— Ти забув про дивні печери, Кириле, — повторив той.
— Так, будь ласка, ми вас слухаємо, — погодився Данилін, не висловлюючи далі своїх міркувань.
— А далі сказати нічого, — приглушено відповів Берилі, — крім того, що, коли наближаєшся до печери, тебе охоплює панічний страх і ноги самі біжать назад…
— Чому ж нічого, — ніби заперечив йому Сайко. — Ми почували те ж саме, але із наших печер, я маю на увазі тих, що виявили ми з Джейсоном, долинали ще якісь звуки, приглушені і монотонні, так, неначе шумлять підземні води, А зайти в печеру справді неможливо… ніби якась сила тримає тебе.
— Що звук? Звук і ми вловили, — махнув рукою Рей Берилі, — а от психіка при цьому починає завихрюватись, — і він покрутив пальцем біля скроні.
— Обставини, звичайно, дивні, та все ж проби брати треба. На те ми й тут, — підсумував Данилін і звернувся до Чезаре Рінальді, бортового лікаря. — Провести якнайдетальніший аналіз психіки всіх чотирьох. А завтра… завтра на першому всюдиході я сам поїду до печери Рея. Зі мною будуть Рей і Мохандас. Другий всюдихід тримати біля корабля напоготові. Юрій і Іштван — у всюдиході. Сіглер, Лафай, Рінальді стежитимуть на куполі. Все. А зараз — відпочивати…
Коли до заглибини лишалося метрів з тридцять, Данилін скомандував:
— Вистачить.
Всюдихід зупинився. Не закриваючи за собою боковий люк, Данилін, Берилі і Шрівастава неквапливо рушили до печери. Кроків за п’ятнадцять до неї Рей зайшов наперед і підніс руку:
— Зупиніться! Прислухайтеся!
Вухо справді вловило безперервний шум, приглушений, далекий, що долинав аж ніби з надр.
— Чуєте?
— Так. Шум є.
“Від чого ж він іде?” — подумав Данилін. Однак ніякого пояснення він не знаходив.
— Ходімо.
— Я не піду, Кириле. Мої нерви не витримають, — раптом заявив Берилі.
Він не відривав погляду від печери, очі в нього розширилися від жаху.
— Перестань, Рей, не вигадуй. — Данилін поправив про-менемет, що висів у нього на поясі, і рішуче попрямував до заглибини.
— Кириле! — різонуло в шоломофоні. — Поглянь, Кириле! — Мохандас показував рукою кудись убік.
— Що там таке?
Не відповівши, Шрівастава і Берилі побігли в напрямку, куди показував індієць. Данилін кинувся за ними.
Дещо збоку, на північ від печери, за навислою брилою скелі жовтіла і променилася на сонці гірка з дбайливо складених безформних шматків металу. В висоту вона сягала до пояса. Зачудованими очима астронавти розглядали це диво, не знаючи, що й думати. Великі шматки золота були складені так, що вони щільно прилягали один до одного.
— Оце так дива! — вихопилося в Берилі. В його очах спалахнув вогник захвату. — Це ж… скільки ж його тут!..
— Воно і вчора лежало тут? — запитав Данилін, важко дихаючи.