Пульс безконечності
Шрифт:
При входженні в межі системи кібернетичний мозок включив гальмівний пристрій, за допомогою якого підвищувалась маневровість корабля. У режимі гальмування астронавти почували себе не настільки затишно, як у звичайному режимі польоту, тому командир наказав усім підключитися до біорегуляторів.
…Здалеку Іріон здавався блакитним. Три чверті його поверхні займав океан і лише одну — материк, єдиний на планеті велетенський шмат суші, на якому переважав напівпустельний ландшафт. У центрі материка здіймалася ціла гірська система, на якій іріонці ще в давнину встановили свої астрономічні обсерваторії. Довкола неї зеленів широкий пояс лісових
Вся решта материка була зайнята напівпустелями з рідкою рослинністю, зате з повноводними ріками. Саме біля річок і на океанських берегах розмістилися міста іріонців — велетенські складні комплекси з житлових, промислових, наукових і адміністративних кварталів. Флоту іріонці майже не будували: не було на те особливої потреби. Хоч і давно було вивчено океан, але плавати було нікуди, оскільки все життя зосередилось на єдиному материку, їм повністю вистачало невеликої флотилії з плавальних апаратів, що займалася виловом морських тварин для споживання.
Вся суша вздовж і впоперек була посмугована пластико-бетонними магістралями, які сполучали міста і служили для перевезення промислових вантажів. А люди віддавали перевагу, навіть у переїздах на далекі відстані, аеробусам чи аеротаксі. Коли були стерті стародавні державні кордони і встановлено всепланетне управління, весь материк як адміністративна одиниця став називатись Іріонською федерацією, або Іріоном, а всі люди — іріонцями.
…Планета наближалася. Вже чітко було видно обриси материка, берегову лінію і покручені смужки річок. За бортом посилювався шум: корабель пробиває атмосферу планети. Астронавти, поприв’язувавшись до горизонтальних крісел, лежали і чекали посадки. Від хвилювання і гальмування швидкості дихалося важко. Нарешті всі відчули поштовх — і корабель завмер.
— Посадку здійснено! — оголосив кібер.
Астронавти лежали не ворушачись, як того вимагала інструкція, лише голови були повернуті до ілюмінаторів, за якими можна було розгледіти лише хмари жовтої пилюки, які оповили корабель. Через десять хвилин Бріс голосно скомандував:
— Всім відстебнутися і приготуватися до виходу.
…З перших же кроків на рідній планеті астронавти відчули дивність реальності. Бетонного покриття не було видно, вся поверхня астродрому була захована під товстим шаром спресованої пилюки. Вдалині виднілося приміщення астронавігаційного центру, сіре, занехаяне. Метрів за п’ятдесят валялися два наполовину засипані пилюкою, поіржавілі астротаксі. Кругом — ані душі. Гнітюча тиша приголомшувала.
— Я прошу всіх не втрачати самовладання, — голос Бріса тремтів від хвилювання. — Здається, тут щось скоїлося. Треба якнайшвидше добратися до центру.
— З усього видно, тут ніхто вже не живе, — пробурмотів Одей і першим рушив у бік будівель.
За ним пішли всі. Мовчали, боячись щось висловити вголос, у кожного в серці зароджувався смутний страх, йти було важко, заважала пилюка. До центру — кілометрів півтора, і яким же важким був цей шлях!
Перед входом у приміщення маленький загін зупинився, вражений побаченим. Половина вікон була повибивана, все вкрите товстим шаром пилюки, але найстрашнішим було те, що перед астронавтами сіріла та сама споруда, яку вони покинули в день свого відльоту, 450 років тому. Вони переглянулися.
— Друзі мої, — Бріс ледве переводив подих, — швидко за мною! До залу керування!
Група кинулася до середини приміщення. На подив, ліфт працював. На останньому поверсі, де знаходився головний пульт, панувала непорушна тиша, але скрізь був порядок, відчувалося, що приміщення хтось доглядає.
Бріс і Кеон підбігли до робота. УР-42 спочатку не подавав ніяких ознак діяльності, та через хвилину в його основному блоці засвітилася червона лампочка.
— УР! Не мовчи! — крикнув Бріс. — Ми тут! У нас все гаразд. Що сталося з Іріоном?
Робот мовчав. Астронавти, затамувавши подих, чекали.
— Іріонці! — раптом прозвучав металевий голос робота. — Я вітаю вас зі щасливою посадкою. А тепер будьте мужні і слухайте. Мені не хотілося тривожити вас під час польоту. Іріон безлюдний. Через кілька тижнів після вашого старту сталася катастрофа. Із Сонця вирвався могутній радіаційний сплеск, якого ніхто не міг передбачити. Радіація враз убила все живе на планеті. Життя збереглося тільки в океані. Ми, роботи, скликали раду, на якій було вирішено підтримувати своє самозбереження до вашого прильоту. Ми забезпечили вам запас харчів на рік. У вашому розпорядженні ціла система роботів, готових допомагати вам в усьому. Іріонці! Ви, одинадцятеро астронавтів, — єдині живі люди на планеті. І на вас покладається найважливіша місія народу — продовжити людський рід і зберегти розумне життя на Іріоні. Будьте мужні і бережіть себе, щоб на нашій планеті не згасло життя.
Астронавти стояли, приголомшені почутим. Розум не в змозі був сприйняти весь жах трагедії. У розчинене вікно вривався легкий теплий вітерець. Іріонці мимоволі переглянулися. Вони ніяк не могли опам’ятатися, все було нечувано неймовірним. Над Іріоном спокійно висіло гаряче світило. В якомусь заціпенінні, не відчуваючи своїх кроків, Кеон підійшов до Аети. Дівчина повернула до нього обличчя, по якому з великих блакитних очей котилися нестримні сльози. Забувши про всі умовності у світі, Кеон обняв Аету за плечі і міцно пригорнув до себе, наче боячись втратити і її.
Бріс сумно дивився на п’ять пар молодих людей, а потім відійшов до вікна. Сонце, явно не відчуваючи своєї вини, байдуже споглядало на все з висоти. До горла у Бріса підступив клубок, у серці він відчув спустошення. Бріс усвідомлював, що він, одинадцятий, до того ж старий мешканець планети, вже ніколи не знатиме родинного щастя. Можливо, розрадою йому стане праця в ім’я нового, майбутнього суспільства іріонців…
…Кеон, ніби від удару в серце, прокинувся. Він лежав у своєму спальному відсіку, а в радіофоні наче прошумів вітер. І раптом полилось, як найчарівніша у світі музика:
“Іріонці! Дорогі наші, рідні іріонці! Яка радість і щастя сповнюють наші серця, як чекаємо ми хвилини, коли обнімемо вас, наших старших братів і сестер! Нехай вас не тривожать ніякі сумніви і перестороги. Ми за вами давно стежимо, все наше людство приворожене увагою до вашого повернення додому, всі його благородні поривання і почуття звернені зараз до вас! Будьте певні, вас чекає життя, по суті, в новій цивілізації, яка для ваших поколінь була лише омріяним майбутнім! Чекаємо! Ми забезпечимо вам щасливу посадку!..”