Прокляті

Паланік Чак

Я — свій власний похітливий спокусник. Я виступаю у ролі власного грубого, брутального межувальника.

Поки ми наближаємось до воріт Пекла, не знижуючи темпу, мірним кроком мільярдів і мільярдів ніг, що марширують, Стрілець шепоче мені: «Найвеличніша зброя, яку воїн може взяти із собою до битви, це абсолютна впевненість у своїй безсмертній душі».

Жодних слизьких, мокрих ударів серця у вологій порожнині грудної клітки. Кров не тече під ніжною шкірою моїх кінцівок. На цьому етапі я більше не є чимось, що можна вбити.

Стрілець шепоче: «Твоя смерть пропонує тобі чудову нагоду».

Демонічна свиня, Ваал, оголяє ікла, його піднебіння наповнюється рідиною та пролитою в бою кров'ю його численних ворогів, зазубрений кошмар зубастого

катування й страждань — але лише для тих, хто все ще відданий своєму минулому життю. На кшталт королів чи красунь. Чи багатіїв, чи знаменитих художників. Ні, такі великі зуби, що так голосно скрегочуть, можуть налякати лише тих, хто ще не визнав факт свого безсмертя. Демонічний звір дихає вогнем, рубає розпечене повітря величезними, нищівними кігтями. Демон реве й регоче, і ці звуки такі гортанні, так сповнені ненажерливого голоду, що навіть негідники і шахраї, які марширують у моєму кільватері, сволота й покидьки — навіть вони починають відступати, охоплені страхом. Навіть Стрілець, який нахилив голову, захищаючись від шаленої атаки отруйного сірчаного повітря з рота демона, навіть мій синьоволосий помічник, і той почав втрачати сміливість і мужність.

Так, я насмілилась на це не задля того, щоб сподобатися іншим. Також не шукаю я нагороди у вигляді радісних посмішок чи прихильності. Мета моя полягає не в тому, щоб підлабузнюватись і загравати з володарями; до того ж, на мій погляд, простоволоса, ідучи, як на параді, витягши кинджал із піхов, — я справляю досить-таки байронічне враження.

Діставшись огидного демона й опинившись на відстані одного кроку від нього, я, чесно кажучи, не здивувалась тому, що опинилась одна. Всі ж інші, вся ця купа легіонів негідників і гладіаторів, незважаючи на їхні мачете і браваду, тремтять від страху десь позаду. Навіть мій заступник командувача, панк Стрілець, не довів хоробру атаку до кінця. Шепіт його мудрих порад вже не шипить у моїх вухах.

Пожаліймо бідолашного демона, в якого є лише одна переможна стратегія. У той час, коли я волію змінюватися й адаптуватися, спеціально пристосовуючи кожну окрему битву під ситуацію, Ваал зовсім не здатний викликати у ворога безпорадний сміх чи причарувати неприятеля надзвичайною красою. Таким чином, коли ми відмовляємося боятися такого крихкого страховища, ми робимо його безсилим.

Крикнувши бойовим криком, що більше пасував би Ґрейс Пул, аніж Джейн Ейр, я хоробро і мужньо кидаюсь на свинячу грудну клітку Ваала. Згідно з давнім, ще в шкільні роки, отриманим навчанням самозахисту, я наношу подвійний удар по кам'яних очах демона і ніжних свинячих геніталіях, вичавивши перші й сильно вдаривши підборами-шпильками по других. Забувши про (до цієї миті) серйозне намагання зберігати одяг чистим і цілим, я хапаю жменю іржавих лез для бритв, що товстим шаром вкривають землю, і починаю рубати й різати, в результаті чого опиняюсь під справжнім водоспадом свинячої крові. Сморід відкритих, вивернутих нутрощів демона нічим не відрізняється від смердоти трупарні. З'являється туман, викликаний кров'ю, що б'є фонтаном, наче на бойні, і вереск, наче під ножем м'ясника. Тельбухи широкими дугами злітають у повітря, у стилі театру жахів «Гран-Гіньйоль», і навіть пекельне жовтогаряче небо розколюється від пронизливих криків Ваала.

Факт маловідомий, але побороти демона лише трошки складніше, аніж деспотів чи тиранів. Незважаючи на неохватні розміри й страховинну зовнішність, справжньої самовпевненості у них майже немає. Вся їхня перевага полягає у марних погрозах, бридкій потворності й гнійному смороді, але коли ці засоби захисту подолані, у демона майже не залишається, чим їх підкріпити. Ще одна слабкість демонів полягає в їхній шаленій гордовитості. Як і всі задираки, варто йому запідозрити, що він втрачає перевагу, як він тієї ж миті накиває п'ятами.

Коли щось на той момент ще залишалось в мені від Медісон Спенсер, нащадка кінозірки, воно зникло у дикунському двобої. Б'ючись один на один із лихим Ваалом,

я не можу не помічати заплямовані орди, які спостерігають за моєю люттю з безпечної відстані. Опинившись під невблаганним градом моїх дитячих ляпасів і дівчачих стусанів, грубих образ словом, шквалом образливих жестів і шкільних жартів, — цей найлютіший демон плаче, охоплений панікою та розчаруванням. Ставши жертвою мого страхітливого багажу шкільних образ (я тру кісточками пальців його череп, потім блискавично опускаю руку і щосили кручу-верчу його соски), Ваал уже починає боротися за можливість утекти з поля бою. Після дуже неприємних відчуттів, які я в нього викликаю, різко потягнувши вгору його труси, демон розправляє свої зморщені шкіряні крила й летить геть. Б'ючи крилами, що схожі на крила кажана, розганяючи чорний дим і хмари мух, Ваал набирає швидкості й щезає за далеким жовтогарячим горизонтом.

Отже, я залишаюсь на самоті, просто перед запечатаними воротами Пекла, але не надовго. Я насолоджуюсь тріумфом і купаюсь, просякаю, обливаюсь теплою кров'ю, що мені не належить.

Ще до того, як вищезгадана кров холоне, до мене доноситься одинокий голос, що лунає з вікна, розташованого біля верхнього краю стіни замкнутої фортеці. Це жіночий голос, і він питає: «Меді! Це ти?» Вищезгадане вікно, лише трохи більше за обличчя, що виглядає звідти, знаходиться на такій висоті, що я не відразу помічаю його, але зрештою розумію: в ньому ширяє обличчя старої жінки, місіс Труді Марінетті, з Колумбуса, штат Огайо, яка щойно прибула до Пекла за допомогою раку підшлункової залози. Вона кричить: «Ура маленькій Медісон!»

З іншого далекого вікна висувається інше обличчя, а саме — пана Хелмота, жертви застійної серцевої недостатності з Бойсе, штат Айдахо; він підхоплює заклик: «Ура маленькій Медісон!»

З інших вікон, із зубців муру й гарматних башт сила-силенна облич сурмлять ім'я Медісон Спенсер. Когось із них я впізнаю, когось — ні, оскільки я лише розмовляла з ними по телефону, радила не боятися неминучої, близької смерті. Упродовж моєї відсутності їхні душі прибували до Пекла великими групами, перетворюючи його на справжній острів Еліс[5] новоприбулих, шокованих, але не спустошених своєю кончиною, скоріше допитливих, ніж переляканих, навіть — бажаючих негайно скинути з себе ярмо минулого, невдалого життя, аби взятися за щось новеньке. Я наче завербувала їх. Кожен із них, кожне обличчя, що стирчить із вікон мурів Пекла, що тягнуться до горизонту, славить мене. Вони вимагають широко розчинити ворота, щоб дати їм можливість міцно обійняти мене… їхню нову героїню.

Раптом повітря наповнюється солодощами: це люди осипають мене цукерками «Шугар Бейбіз» і «Молтед Мілк Болз». На мою честь вони влаштовують солодку завірюху з цукерок «PEZ» і льодяників із кореневим пивом.

Моя армія знову об'єднується, і крізь зачинену браму лунають безпомильні звуки болтів і ланцюгів. Повільно, волосинка за волосинкою, зростає щілина між двома стулками воріт, що розчиняються, і нарешті, дві масивні стулки розходяться у різні боки, відкриваючи вид на нутрощі штаб-квартири Пекла. У мене за спиною війська оглушливо зриваються з місця, аби підняти мене на свої дужі, вбивчі плечі та внести мене, переможну, в оточене місто. Мої орди миттєво починають мародерствувати, розкрадаючи пекельні склади із солодощами.

Захоплюючи скарби солодкої соломки, цукерок зі смаком кориці, шоколадних цукерок із м'ятним наповнювачем…

Коли щілина між стулками ще не досягла ширини плечей людини, зсередини з'являється якась істота. Це молода жінка із красивими грудьми й гарним волоссям; вона взута у старенькі черевики — підробка під «Маноло Бланік», у її вухах стирчать сережки з цирконієм розміром із монету, на плечі вона почепила фальшиву сумочку «Коуч» — це ж Бабетта!

Подивившись на мене — на поясі гойдаються відрізані яєчка Калігули, крихітним скальпом звисають гидкі вусики Гітлера, за пояс заткнуті численні скривавлені кинджали й дрючки, — вона морщить носик ґудзиком і каже: