Пристань Ескулапа

Низюрский Эдмунд

— Ти подумав, що це хтось інший?

— Так…

— Може, думав, що це доктор Містраль? — сміливо рискнув Трепка.

— То ви знаєте доктора? — пожвавішав хлопець.

— Ми з того самого дому. Доктор Містраль був тут у п'ятницю, правда?

— Так, він був у тата і сьогодні теж мав прийти.

— Твій батько хворіє?

— Хворіє…

— Ми б хотіли його побачити.

— То пан доктор Містраль не прийде?

— Доктор Містраль помер.

Хлопець витріщив очі.

— Саме тому ми б хотіли побачитися з твоїм

батьком. Як тебе звати, хлопче?

— Єжи Інох.

Він повів нас до великої купи жужелиці. За нею місцевість значно знижувалась. У долині ми побачили три хатини, які майже повністю ховалися за деревами.

— Он та остання хата — наша, — показав хлопець.

На подвір'ї ми застали трьох малих дітей і кремезну жінку, схилену над балією.

— Це до татка, — сказав хлопець і пішов до своїх кіз.

Жінка витерла руки і запитливо глянула на нас.

— Ми друзі доктора Містраля, — промовив Трепка. — Доктор Містраль помер на свята, і ми б хотіли побачити, чим можна допомогти хворим, яких він лікував, бо доктор не залишив ніяких вказівок.

Інохова заломила руки.

— Помер… Господи боже… І що ви кажете! Ми ж бачили його в п'ятницю.

— Він помер несподівано, — сказав Трепка. — Проведіть, будь ласка, нас, до хворого.

— Сюди… сюди, панове… — жінка штовхнула двері в хату. — Ніяк не вкладається в. голові — такий лікар і помер… — бубоніла вона сама до себе. — От і вір лікарям! Я завжди казала — якби доктори були чогось варті, то вони жили б по сто років. А вони… ех… кому вже випаде доля, то йому ніщо не допоможе.

Не слухаючи скептичних зауважень Інохової, ми ввійшли в хату. Тут було темно, і ми ледве розрізняли речі. На ліжку лежав, важко дихаючи, неголений, лисуватий чоловік.

— Хто це?.. — підвівся він занепокоєно.

— Це прийшли замість доктора Містраля, — пояснила Інохова. — Доктор Містраль помер.

Хворий спочатку не зрозумів.

— Що ти кажеш?

— Кажу, що доктор Містраль помер.

Худий кадик Іноха неспокійно заворушився.

— Помер….
– простогнав чоловік на ліжку. — Ну, то й мені, видно, кінець.

— Вас лікуватиме хтось інший, — сказав Трепка. — Ми прийшли саме в цій справі.

— То ви лікарі?

— Ні. Ми друзі доктора Містраля.

— Другого такого лікаря я вже не матиму, — прошепотів хворий. — Тепер уже мені кінець. Така воля божа…

— На що ваш чоловік хворіє? — звернувся Трепка до Інохової.

— Ну така слабість у нього, страшенна слабість… — зітхнула жінка.

— А як називається хвороба?

— Хіба ж доктори кажуть? Уже рік, як він нездужає, пане. Лікувало його двоє з Пясечного, та нічого не допомогли. А потім та Павличанка, яка працює в «Пристані», сказала нам, що, може, пан професор Містраль допоміг би, бо він варшавський лікар і вчений. То я пішла до пана професора. Золота людина той професор. Ні копійки з нас не взяв, сказав, що безплатно вилікує.

— А професор Містраль теж не

казав, на що ваш чоловік хворіє?

— Ні, пане. Казав тільки, що він ще поживе. «Важко з ним, але видужає», — так він сказав.

— А що, власне, у нього болить?

— А все, пане. Весь він уже ні до чого не придатний. Часом кров піде з рота і з носа. Їсти не може. Потіє весь час. І задишка його мучить. Зимою, добродію, велів відчиняти вікна, бо, казав, задихається.

— А температура?

— То буває жар, то проходить. Але вже як учепиться, то мучить до непритомності, пане.

За вікном пролетіла з криком зграя галок. Хворий підвівся на ліктях і, важко дихаючи, прислухався.

— Ляж, Антосю, вони пролетіли, — Інохова прикрила його ковдрою.

Хворий упав на подушки.

— Скільки разів приходив до вас професор Містраль?

— Поки що два рази. У вербну неділю і в п'ятницю.

— Які ліки він призначав чоловікові?

— Таблетки і порошки. І щоразу брав кров.

— У якій аптеці ви купляли ті ліки?

— Ні в якій. Пан професор сам приносив. Що то була за людина — із свічкою такого лікаря не знайти.

— У вас є ще ті ліки?

— Тільки оці таблетки, — жінка показала нам два флакончики.

Трепка глянув на них, і на його обличчі з'явився вираз розчарування. Це були флакони з вітамінами.

— Ви казали про якісь порошки. Де вони?

— Нема вже, пане. Останній порошок чоловік прийняв сьогодні вранці. Доктор сказав, що сьогодні прийде і принесе нові.

— Може, лишилися пакетики від тих порошків?

— Ні, добродію. Я сьогодні прибирала і спалила їх. Але там нема нічого цікавого. Звичайні папірці, такі, як в аптеках дають. Навіть без напису.

Трепка зітхнув і заклопотано погладив лисину, дивлячись через вікно на галок, які обсіли тин і пронизливо верещали.

Хворий розплющив очі і, облизуючи засмаглі губи, чуйно прислухався. Потім почав незграбно вилазити з ліжка.

— Лежи, не вставай! — крикнула жінка.

— Повидзьобують… повидзьобують, кляті… — пробурмотів Інох, вириваючись.

— Горенько мені з ним, — поскаржилась жінка. — Все йому здається, що галки видзьобують горох на городі. З гарячки верзе оце таку нісенітницю.

Тим часом хворий, важко обпираючись об різні речі, які були в хаті, дотягнувся до вікна, відчинив його навстіж, взяв у руки довгий віхоть, яким обмітають піч перед тим, як пекти хліб, почепив на нього чорну ганчірку і, висунувши в вікно, повільно почав махати ним. Сполохані галки зірвалися з голосним криком і похмуро закружляли над городом.

* * *

— Бідна людина, — промовив Трепка, коли ми йшли назад.

Опинившись біля мурів зруйнованої цегельні, ми оглянулися. Палиця все ще стирчала з відчиненого вікна, і на ній, мов зловісний прапор, метлялася чорна ганчірка.