Предок
Шрифт:
Він виріс серед них змалечку і властиво не пам'ятав іншого, свого двору. Він був меншим сином смоленського князя, погромленого великим князем за спілку з братами. Смоленський князь поліг у бою і дружина його. Волость забрав київський князь, а син опинився в почесній неволі на київськім дворі і виростає тут в непевній ролі не то закладника, не то майбутнього князя. В інтересах київської політики краще було б, щоб його зовсім не було; але коли вже господь судив йому жити, у великого князя не стає сумління послухати декотрих практичних порадників своїх і зробити хлопцеві кінець.
Молодий княжич виростає, оточений жалісним співчуттям, як невинна жертва нещастя, і підозріливим страхом, як
Він справді живе під враженням трагічної долі, яка спіткала його рід. Про неї ніколи ніхто не оповість йому докладно, боячись гніву великого князя. Але з тим більшою, жагучою цікавістю молодий княжич хапає й сплітає разом ті урвані слова і згадки, які доводиться йому почути, і з тим більшим завзяттям його уява працює над відгаданням цілої цеї історії в її найбільш скритих і таємних подробицях.
От і тепер, стоячи в церкві, він з особливою увагою спиняє свій погляд на сивім обличчі боярина Воротислава, на його дебелій статі, зап'ятій фіолетовим корзном з срібними квітками. Про цього Воротислава він почув недавно, що то він головно причинився до погрому й смерті його батька, і сумні очі молодого княжича напружено придивляються до нього, до його рук, пригадують лінії меча, котрий бачили колись у його руках. Від цих рук і меча постають образи кривавої смерті його батька, котрого він ніколи не бачив, але уявляє його фантастичну фігуру далеко ясніше, ніж тих людей, яких бачить навколо себе.
Але душа його не загорається від тих образів мстивими пожаданнями. Він почуває певну боязку відразу перед цими руками, які проливали кров людську. Але думає не про помсту, а про те, як, мабуть, боязко і тяжко старому Воротиславові стояти перед лицем божим із замащеними людською кров'ю руками і як мусить бути йому страшно страшного суду божого, що спитає за кожну кров, пролиту від руки чоловіка. Йому згадалися слова, якось сказані чорним попом Микитою, приставленим до молодих княжат в науку їм: «Мужи кровей і льсти не преполовят дней своих» 5. І він задумався над тим, чому ж дожив такої старості Воротислав, винний стільки кровігі чи не була рання смерть його батька божою карою за кров, проливану ним?
Молодий княжич був щирим прихильником «нової віри». Його душа, журлива і ніжна, боязко тулилася в атмосфері вічних війн, насильств і кривавих розправ, яка огортала його на княжім дворі,— так наче милосердне співчуття, яке оточило малого сироту на порозі свідомості, навіки витиснуло свою печать на його душі.
Він з жахом думав, що йому прийдеться з часом також їхати на війну, брати участь в кривавій бійці «в полку». «Княженіє не може бути без крові, а мир без гріха»,— пригадувались йому слова, сказані його кормильцем у відповідь на науки Микити, які в глибині свого переконання старий боярин не вважав відповідними для княжат і бояр, а хіба для попівських дітей і чорноризців. Але бути самому «мужем кровей і льсти» — перед цим боязко здригалася уява княжича.
Йому пригадувалося, як він плакав на княжих ловах над підстріленою ланню, побачивши, як течуть сльози з її сумних, ніжних очей, неначе людських, і хтось з докором сказав тоді, що він сам виглядає; як підстрілена лань, і очі у нього такі ж. Він не стидався цього і не мав амбіції бути подібним до цих проливате-лів крові і насильників, сміливих і нестримних. Він мав інші взірці й пориви, котрі носи-лися в його уяві, коли очі його перебігали по мозаїках і малюваннях нової кафедри.
Але найкращої історії, котру любив він найбільше — не було тут. То була історія про Йоасафа, царевича індійського і старця Вар-лаама. Її розповів йому ігумен святого Дмитра Варлаам як історію свого патрона.
Старий ігумен, що сам покинув для
Так зробив старий ігумен те, що його іменник, мітичний старець Варлаам зробив з Йоа-сафом, під виглядом купця, що має на продаж дорогоцінний камінь, пройшовши до царевича і замість каміння наділивши його дорогоціннішим над усі скарби світу — пізнанням марності світової слави.
Ця історія про царевича, захованого батьком від усіх сумних вражень життя, який одначе доходить до розуміння світової марності й непевності, пізнає правдиву віру, стає духовним батьком свого батька, навертаючи його на праву віру, і потайки кидає своє царство, настановивши царем свого боярина,— ніколи не могла наситити молодого княжича. При кожній нагоді не переставав він розповідати її княжні Предславі, повірниці своїх таємних мрій, одинокій з київської родини, яка любила його щиро і яку він теж дуже любив. Дуже зручно вигадував ріжні приводи для того, щоб піти до святого Димитрія, до ігумена Варлаама і розпитати про ріжні подробиці цеї дивної повісті. І старий ігумен старанно відгрібав в своїй пам'яті напівпризабуті епізоди, притчі й промови, сердечно жалкуючи, що йому не спало на гадку сказати записати цю повість, коли він почув її, як історію свого святого патрона, від сірійських греків у Царго-роді.
Один раз він пригадав притчу про смертну трубу. Цар, їдучи з великою славою на колісниці посеред свого двору, стрів на дорозі двох людей схворованих, ледве живих, убогих і обдертих. Скочивши з колісниці, він упав перед ними й поклонився до землі. Його бояри і дворяни стали дуже обурюватись і відказувати за таке пониження гідності царської і доручили царському братові остерегти царя, аби «не досаждав висоті царського вінця». Тоді цар надвечір послав вісника свого з трубою під ворота брата свого, аби затрубив йому. А то був прийнятий в царстві знак: кого цар засудив на смерть, посилав йому перед ворота вісника з трубою, щоб засуджений знав, що його чекає. І брат царський, зачувши трубу, ще не знаючи причини, став уже готуватися до смерті, і рано попрощався з сім'єю своєю і домом своїм, і пішов до двору царського, готовий прийняти смерть, в смертній одежі, оточений плачучою родиною своєю. Цар же сказав йому: «Нерозумний чоловіче! Ти, не знаючи ніякої вини за собою, лише зачувши трубу, від мене, рідного і подібно смертного брата твого, приготувався до смерті. А мені дорікав, що я понизив гідність свою царську, стрівши вісників смертного кінця,— тих убогих калік, що нагадували мені недалеку смерть, коли, повний всякої вини, я мушу стати перед богом!»
Іншим разом оповів він йому притчу про ковчеги царські. Як-то цар хотів проучити своїх бояр, щоб не важили великозверхньо-го блиску й братства над внутрішньою вартістю. Сказав для цього зробити чотири ковчеги. В два положив кісток мертвих і смердячих, а зверху золотом повкривав, а в два інші в середину поклав золоті узороччя, й каміння чесні, і аромати дорогі, зверху ж сказав засмолити смолою. І покликавши бояр, сказав їм вгадати, чого варті ковчеги золотоковані, а чого посмолені. Коли ж бояри велико важили ковчеги золотоковані, а зневажали ті посмолені, відкрив їх і сказав: «Такий то світ! Ті, що ходять в золоті, всередині часто бувають повні гріховного смороду, а ті, що в заяложених рубцях — повні аромату святості...»