Предок
Шрифт:
Вигинув до останку під лакомою рукою чоловіка красний тис, повільний і вигідний. Тисячоліття потрібні були на те, щоб нагородити ті спустошення, які виробляли хижі лісопромисловці на тисовім роді протягом кількох тижнів — а вони не давали йому навіть років. Доти підбирали всякий молодняк,» котрому сотні літ треба було, щоб увійти в красу і силу, доки не перевівся він зовсім, і нині хіба де випадком яке корінище тисове заховалося в землі, тверде, майже несмертельне, та в піснях почуєш спомини про красну тисину.
Нема й кедрини. Десь-не-десь під Чорногорок» ще стрінеш молоду поросль, котрій теж безпечно не дадуть
Псується, зимнішає, гострішає підсоння. Висихає земля. Вимулюється водою, позбавлений опіки дерева, родючий гумус. Бідніє, вироджується і завмирає життя від цих некорисних змін, під рабівничою і жадною рукою чоловіка — цього ненаситного, погибельного племені, котрого черево — могила для всього живущого: для рослини, і звіра, і риби, і птаха; котре нищить все, а коли навіть милує, то тільки на те, щоб, розмножуючи, нищити в тим більших розмірах. Стинає трави, не даючи їм засіменитися, висилюючи, змушуючи до все нового і нового зросту. Поїдає насіння від рослин, викохане ними з таким трудом і саможертвою, яйця від дітиці, молодь від звіра, ікру від риби. Немов прагне навмисне запобігти тому розмноженню, котрим запліднює все живе природа.
Буки замолоді на те, але ці верхи гірські пам'ятають це люте людське плем'я, коли воно тільки вилазило з своїх криївок, щоб опанувати землю — ненаситне і лукаве, повне невпинного бажання володіння, уживання, знищення.
Як гігантські муравлі, з такими ж претверди-ми щелепами, що несли всьому знищення і руїни, з такими ж цупкими і міцними руками, розлазилися вони в усі сторони, забираючись у найбільш віддалені й безпечні закутини світу, брак твердої природної броні заступаючи своїм безмежним лукавством, невичерпним на всякі видумки, котрими охоронюючи себе, несли знищення й неволю всьому іншому.
Рослини й звірята, птиці, риби й комахи мають певні границі для свого насичення, для свого уживання,— лиш цей ненаситний рід не мав їх ніколи. Вовк не їсть вовка, не ловить собі подібних, не буде їсти трави, не буде за-сідатися на рибу. Але це ненажерливе плем'я поїдало власних своїх родичів, не тільки старих і нездатних до життя, але йшло на лови на сильних і здорових, з котрими зводило нескінченні війни за самиць, і за місця ловів, і просто за владу і перевагу.
Воно не вдовольнялося тим, щоб бути ситим і безпечним, а видумувало все нові й нові предмети своїм бажанням і претензіям. Хотіло панувати і над своїми близькими родичами і над ворогами, над звірами і птахами. Вигострене в суворій боротьбі за життя, воно не мало іншого вдоволення, як почуття сили, перемоги, панування і володіння. Почуття безпечності і тихого вдоволення було незносне для нього. Воно саме викликало небезпеку там, де кінчались небезпеки дійсні, витворені незалежно від його волі. Воно
Йому давало особливе вдоволення зробити своїм рабом і невільником дикого звіра і вільного птаха, зломити його горду волю, прищепити невільничі, рабські прикмети, щоб потім зробити його символом пониження і зневаги. Воно не зносило собі рівних, не хотіло мати друзів і товаришів, і кого робило товаришем, то перетворювало його на невільника — або ставало одвертим ворогом і нищило, нищило до решти. І те, над чим воно панувало, воно ніколи не вміло шанувати. Воно все мусило потоптати, всякий закон, всяке натуральне відношення — іти наперекір природі у всім було його пристрастю, нестримною і непога-мованою.
Часами здавалось, що ця руїнна неситість, нестримна насильність починає вичерпуватись утомлюватись, що вона стає противною й огидною самому цьому лютому племені. Воно починало себе обмежувати, ставити якісь закони, виймати з-під своєї лютої влади найбільш слабих і безборонних, обирати собі інші мотиви й цілі досягнення.
Тоді здавалось, що часи насильства минуть, що це плем'я ще принесе мир і спокій утомленій цею неспокійною руїнною енергією землі і всьому, що ще на ній заціліє. Здавалось, що часи насильства й знищення будуть тільки вступом і прологом до чогось іншого, до якихось довгих і мирних часів рівноваги й гармонії, і вони будуть властивою нормою життя.
Але довго не тривали такі надії. Немов схаменувшись, що воно тратить свою внутрішню силу, цю неустанну жагу боротьби і руху, яка винесла його з темних низин життя на верхи, і воно може спасти назад в перейдені простори розвитку, це люте плем'я з подвоєною енергією знову кидалось на дорогу руїн і нищення. Здавалось, тоді навпаки, з особливим замилованням чи завзяттям, хапалось воно нищити все, в чім тільки-що бачило красу і вартість життя, все, чим відмежувалось від нестримного руїнного буяння,— щоб вернути со
бі назад ту безоглядну, нічим не стриману свободу і волю до боротьби й знищення. І в ній знову вбачало властиву красу й насолоду життя.
Як сухе листя, злітало тоді з нього все надбане за ті часи замирення, і знову ставала земля одною страшною долиною муки і знущання, перед котрою блідла всяка уява і дерев'яніла мисль. З тривогою й страхом тоді питали у себе одні одних ці гірські верхи — ко-ристаючи з хвиль, коли хмари осідали й закривали їх від пильного ока цього незносного наглядача:
— Що буде нарешті? Чим скінчиться це все?
— Чи виродиться коли-небудь і переживеться безповоротно ця руїнна сила?
— Чи перекусають себе, нарешті, на смерть ці заїлі комахи й увільнять землю від своєї неситої злоби й знищення? — І старі кострубаті буки на верхах Буківця силкуються протягнути свій вік, щоб побачити цей кінець.
Із книги
«З СТАРИХ КАРТОК»
ильне, радісне почуття обхопило мене, коли я вийшов із свого мешкання в тихий перевулок, що провадив до собору. Гадка, що я по стількох літах вільного і невільного вигнання знову верстаю той шлях, який проходив п'ятдесят літ тому, держачись за рукав свого батька, наповняла мене солодким настроєм, в якім, мов у добрім старім вині, розпускалася гіркість моєї старості, надаючи йому силу і міць.