Повiя

Мирний Панас

–  За Омельком! За Омельком!

–  Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе!
– обiзвалося декiлька голосiв.

–  З якої речi?
– гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.

–  Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?

–  А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде - та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали - от тобi i заробiток!
– виправлявся Омелько.

Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали

про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.

–  Так усi згоднi? За Омельком?
– гукає втрете старшина.

–  Усi! усi… За ним!

–  Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi - недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?

–  Та хто ж там? Про кого судити?

–  А ось. Прочитайте, Денис Петрович, - повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.

–  Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…

Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд голови аж до нiг, i вона сама не знає - кому i чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.

–  I чого ше тут ся баба устряла?
– поспитався рудоусий молодий чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.

Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла, клекотiла, чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися?
– думала Прiська.
– Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".

Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!" - "Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться - тодi й одiбрати". Або:

"Дiти у його малi, прийняти на громаду".

Аж ось старшина гукнув:

–  Ну, а за Пилипа Притику?

–  За Пилипа?
– спитало декiлька голосiв. Прiська прикипiла на мiсцi.

–  Одiбрати!
– крикнув перший Грицько; за ним хтось другий… третiй. У Прiськи в очах потемнiло.

–  Пiдожди кричати - одiбрати!
– чує Прiська Карпiв голос.
– Це дiло треба розсудити.

Далi скоївся гвалт… Слiв не чутно, чує тiльки Прiська - хтось десь бубонить, хтось кричить: "А дочка? а сама?" I знову другий голос: "Брешеш! багатирi! звикли тiльки себе глядiти, а другi нехай з голоду пухнуть, хай здихають!"

Гвалт, гомiн i крик такий знявся, якого ще i не чутно було. Громада знову розсипалась на скiльки куп. Кожна купа гомонiла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бiгав Карпо i гукав:

–  Пiддержте, братця! Що се таке? За бiсовими дуками швидко не можна буде бiдному чоловiковi i дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тiльки її… та ось i вона!
– I Карпо, ухопивши Прiську за рукав, потяг за собою до Грицька.

–  Оце та гладка! Оце та здорова!
– гукав Карпо Грицьковi.
– Дивись! Дивiться, добрi люди: ось вона! Оце та Прiська! Здужає вона сама ўо

робити?

–  У неї дочка гладка!
– гукає у свою чергу Грицько.
– Хай найме дочку. Чого ж другi наймаються, а їй не можна?

–  У неї одна дочка. Як найняти її, то i в хатi нiкому поратись!
– кричить Карпо.

–  Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке - розiбрати нiчого не можна!
– гукнув старшина.

Громада потроху почала стихати.

–  Ну, то як земля: за вдовою зостається?

–  За нею! за нею!
– ревнула бiльша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу - наче його опекло - знову посунувся вперед.

–  Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?

–  Податки? Податки, звiсно, на громаду, а викупне - на землю, - пiдказав Карпо.

–  Бач, трясця його матерi!
– желiпнув Грицько.
– I землю їй дай, ще й податки за неї плати.

–  Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, - вiдказує Карпо.

–  Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю вiддай.

–  Правду Грицько каже, - обiзвалося декiлька голосiв.
– Коли землю бере - хай i податки плате.

–  Люди добрi!
– гукнув Карпо, наближаючись до громади.
– Постiйте! Пiдождiть!.. Як же ее так? Притицi приходилось тiльки за одну душу платити; вiн один у ревiзiї. Коли б у його син був - друге дiло, а то вiн один. Тепер вiн умер, - хто, як не громада, за його повинна платити?

–  Брешеш! Не вмер, а околiв!
– гукнув Грицько.

–  Не вмер Данило, так болячка вдушила!
– хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав…

–  Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам?
– гукав вiн, маючи надiю доїхати Прiську не одним, то другим.

Громада почала схилятися на руч Грицькову.

–  Та постiйте, пiдождiть!
– гука знову Карпо.
– Вона по закону податкiв не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловiка? З того їх узяти?

–  А земля? земля?
– желiпае Грицько.

–  Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речi?

–  Так! так!
– ревнула громада.
– Податки на громаду, а викупне - хто Землею володiє.

–  Писать?
– пита старшина.

–  Пишiть!
– гука громада.

Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю i геть вiдiйшов вiд громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру колючiсть i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Вiн справдi бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все пропало, коли голодрабцi почнуть верховодити громадою… Скривджений i побитий вiн вийшов з того змагання, яке сам завiв. Нi одна його думка не справдилася, нi одна надiя не звеселила… Похмурий пiшов вiн додому.