Повiя

Мирний Панас

–  Благословiть колядувати!
– гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.

–  Хто там?
– донiсся з хати голос.

–  Колядники. Благословiть колядувати.

–  Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.

Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.

–  Та цитьте!
– скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.

–  Ось я зараз! Пiдождiть трохи!
– почувся голос Грицькiв.

–  О-о, бачте: "Пiдождiть".

Вiн таки впусте, - пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.

Чутно - дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.

Собака на прив'язi - як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.

Сiнешнi дверi розчинилися i - висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши - дай, боже, ноги!
– не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу:

–  А що, здобулись?

–  Я вас! Я вас, бiсовi старцi!..
– гукав Грицько.
– Бог свято дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!

–  Куси, Рябко, лисого!
– одгукувались дiвчата.

–  А що, заробили?
– кричала одна.

–  Заробили, аж торба продралась!
– одказує друга.

–  Заробили - насилу ноги домчали!
– додає третя.

–  Ще й у такого багатиря заробиш!
– сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:

–  Благословiть колядувати! Благословiть колядувати!
– носиться її гук вподовж улицi.

У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.

–  Тю! тю!
– тюкали дiвчата, удираючи вперед.

–  Благословiть колядувати!
– одно желiпае Ївга.

–  Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, - перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.

Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi:

–  Xa-xa-xa! xa-xa-xa!

Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.

Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i знову смiх, регiт.

Весела пора - колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх: i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…

На Христю - як насiло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила

хазяїв, не смiялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.

–  Це тобi, Христе, не перед добром. Щось тобi буде таке, - казали дiвчата.

–  Гляди, сiї ночi не налови ракiв, бо дуже щось регочеш, - зло увернула Ївга.

–  Не твоєї звички, - реготала Христя.

–  Або, як додому вернешся, мати вилає, - одгадувала невеличка Прiська.

–  Хай лає, зате нагуляюся!
– одказала Христя i знову почала реготати. З противної вулицi доносився парубочий гомiн.

–  Дiвчата! парубки… - хтось сказав.

–  Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi!
– желiпнула Христя.

–  Тю!..
– одгукнулися парубки.

–  Тю-ю-ю!
– гуконула Христя.

–  Христе! Не займай: може, чужi!
– обiзвалась Горпина.

–  А як чужi, так що?..
– I ще дужче гуконула: - Тю-ю!

–  Трррр!..
– роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi - у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч.

–  Лови! лови!
– гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомi парубки - свої: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр… Федiр так i кинувся до Христi.

–  Ти куди так розiгнався, роззяво?
– скрикнула та.

–  За тобою. А ти куди втечеш?

–  Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до його заколядувати, а вiн собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!

–  Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знає?
– почав жалiбно Федiр.

–  А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!

–  Хай каже… Казаному кiнця немає.

–  Немає! А совiсть е? Осоружнi!
– скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.

Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.

–  Так пiдемо купно колядувати?
– питали хлопцi.

–  Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, - одмагалися дiвчата.

–  А ви не дуже?

–  Все ж не так, як ви.

–  Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.

–  Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.

–  А ми - за вами. Куди ви - туди й ми.

–  А ми втечемо.

–  А ми доженемо.

–  Зугарнi! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.

–  Побачимо.

Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними - i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться - є кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр.