Потойбiчне

Франко Иван Яковлевич

Ці слова Симеона читала колись Оленецька. Вони нагадалися їй тепер, і пекли її мозок мов розтоплене олово.

Стільки літ вона не дозволяла свому язикові переступати «природних меж» і добре було їй з тим. А тепер дозволила йому вільно погуляти і що вийшло з того?.. Пониження й нестерта пляма сорому на чолі! І навіщо ж було їй розкривати криваві рани свого серця? Адже тайна, яку вона так дбайливо берегла у собі, стала публичною власністю. Кожному вільно тепер заглянути в середину її серця зблизька й оплювати його… Ох, яка огида… Яка огида!..

Холодний піт виступив на чоло Оленецької. Розпука запустила кігті в її серце

й немилосердно шарпала його.

Вона впала в безодню і не бачила виходу з неї. Оглянулася і привиділися їй гадюки. Вони виповзали з усіх кутків кімнати, простягали свої страшні пащеки до неї й хотіли проглинути її.

Оленецька скрикнула божевільно. Кинулася до столика, вийняла свічку й засвітила її.

Гадюки поховалися по кутках.

Зашелестіла стара липа.

Оленецькій здавалося, що хтось кличе її. Вона відслонила вікно й побачила труп'ячо-бліду голову Богдана, прив'язану за волосся до галуззя липи.

Оленецька мерщій заслонила вікно, очі закрила руками, сіла на софу й довго трусилася мов у лихоманці.

Потім відкрила очі й тривожно розглядалася довкола. Але, не побачивши нічого замітного, прижмурила очі й бажала заснути. Та сон не приходив…

Встала й хотіла ходити по кімнаті. Але втома й гарячка путали їй ноги. А очі бачили різнобарвні цятки, що мішалися з собою й творили дивоглядні великі плями.

Сіла знову на софу й шептала щось ніби молитву. Перехрестилася й усміхнулася. Якась думка, наче огник, блиснула в її замраченім мізку. Схопилася із софи, вхопила обіруч столик, поставила його на середину кімнати й вискочила на нього. Там зірвала з шиї червону хустинку, зробила з неї петлю, закинула петлю на шию, кінці її прив'язала до гака, що стирчав серед стелі, і відіпхнула столик ногою.

1913 р.

Стефан Грабинський

Народився у 1887 р. в Кам'янці Струмиловій на Львівщині. Батьки його були українці греко-католицького віросповідання. Батько, Денис Грабинський, повітовий суддя, належав до кола староруських патріотів, а брат був уніятським священиком.

Сухоти, ця фатальна хвороба для європейських письменників початку століття, не обминула і Стефана. Життя його проминуло в постійному страху й очікуванні рішенця. Мешкав з родиною спочатку під Самбором, а згодом перебрався до Львова.

Видав кілька збірок моторошних оповідань – «Демон руху» (1919), «Шалений подорожній» (1920), «Несамовита оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922) та ґотичних повістей – «Салямандра», «Тінь Бафомета», «Монастир і море», «Острів Ітонго».

Його творчість дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Грабинський, будучи представником глибокої провінції, створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів з-поза Галичини». Успіх він мав лише тут, у Львові, а в Польщі його ігнорували. Мовчання високої критики Стефан переживав дуже боляче.

У квітні 1931 р. Грабинський отримав літературну премію Львова, яка врятувала йому ще кілька літ життя. Влітку 1935 р. спробував ще раз загамувати хворобу і подався з матір'ю до Кут на Косівщину. Але побут у горах не дав бажаного результату,

повернувшись до Львова, Грабинський дістав крововилив. Звідтоді майже не вставав з ліжка. Помер 12.11.1936 р., похований у Львові.

Незважаючи на те, що творив Грабинський польською мовою, усі редактори й видавці страшенно на цю мову нарікали за її засміченість «русинізмами», себто українськими словами. Та не тільки слова, а й сама стилістика, побудова речень видавали в Грабинському українця.

Оповідання «Смалюх» походить зі збірки «Демон руху», «Погляд» – зі збірки «Несамовита оповідь», «Чад» – з журналу «Pro Arte» (1919, № 2).

Смалюх

Старший кондуктор Блажек Боронь, обійшовши довірені його опіці вагони, вернувся у свій закут, офіційно іменований «службовим купе». Зморений цілоденним сновиганням по вагонах, захриплий від вигукування станцій в осіннє, мрякою набрякле повітря, він міг нарешті розслабитися на вузенькім, оббитім цератою кріселку, радіючи довгожданому відпочинку. Нинішній рейс добігав кінця, потяг вже пройшов відрізок густо розташованих станцій і мчав щодуху до кінцевого пункту. Тепер йому більше не доведеться щоразу зриватися з місця, збігати сходинками вниз і зірваним голосом сповіщати всьому світу, що потяг прибув на таку-то станцію, що потяг затримався на п'ять, десять або на весь довгий квадранс, або що пора робити пересадку.

Він погасив ліхтарика, що висів на грудях, поставив його високо на полицю, зняв і повісив на гачок шинелю.

Добове чергування настільки було забите усілякими справами, що він навіть перекусити не встиг. Організм вимагав свого. Боронь вийняв з торби запаси і зайнявся їжею. Сірі вицвілі очі кондуктора нерухомо втупилися у віконне скло, немов вдивляючись у світ, що миготів повз нього. Скло тремтіло від нерівного руху потяга, але все одно залишалося гладким, чорним і непроникним.

Боронь відірвав очі від обридлої віконної рами і спрямував їх в глибінь коридору. Погляд ковзнув по шерензі дверей, що вели до купе, пробіг по вікнах навпроти і згаснув на занудному плінтусі вагонного коридору.

Повечерявши, кондуктор запалив люльку. В службовому приміщенні, правда, це не дозволялося, але на цьому відрізку шляху, в самому кінці маршруту контролера можна не побоюватися.

Пахучий дим – тютюн був чудовий, контрабандний – клубочився грайливими кучерями. З вуст кондуктора виповзали хвилясті сизі змійки і, згортаючись клубочками, котилися, немов більярдні кулі, по коридору. Кондуктор Боронь розумівся на курінні люльки…

З купе виплеснулася хвиля сміху: пасажири, мабуть, перебували у доброму настрої.

Кондуктор похмуро стиснув зуби, з презирством процідивши:

– Комівояжери! Гендлярська зграя!

Кондуктор Боронь принципово не терпів пасажирів, їх практичність його дратувала. Для нього залізниця існувала сама по собі, а зовсім не на потребу пасажирам. Призначення її полягало не в перевезенні людей з місця на місце, а в русі як такому – в подоланні простору. Шляхетну ідею руху не повинні були каламутити нікчемні справи земних пігмеїв, їх вульгарні торгові операції і шахрайські афери. Станції існували не для висадки і посадки, а щоб відмірювати шлях, їхнє калейдоскопічне миготіння свідчило про перемогу швидкості, доказом поступу в русі.