Потойбiчне
Шрифт:
Дверник пішов по ключі й за хвилину повів носіїв до офіцин, де мала мешкати нова комірниця.
Кімната Оленецької була маленька й півтемна. Віконце, що виходило на мале трикутне подвір'я, було прислонене старою липою. В кутку стояла піч із кухонкою.
Жиди засвітили ліхтарню, повісили її на гаку, що стирчав серед стелі, й зносили «меблі».
Незабаром кімната була умебльована й чекала своєї пані.
Коли носії хотіли відходити, надійшла Оленецька.
Була це стара, низька, згорблена жінка, з поморщеним перґаміновим обличчям і довгим носом. Дала жидам «на пиво», попрощала
Сторожева побігла зараз під вікно й хотіла підглянути, що робитиме нова комірниця, але віконце було вже закрите грубою хусткою й вона не побачила нічого.
Чи літо, чи зима, Оленецька ходила в шовковій вилинялій блюзці та в короткій, рябій, перкалевій спідничині. На голові носила старомодний, чорний капелюх із білим струсиним пером. На плечі закидувала сіру, старанно позашивану пелерину, а шию обв'язувала червоною хусткою так, що ззаду телепався довгий, огняний язик.
Скільки років було в неї, - не знав ніхто. Один сивий купець говорив, що запам'ятав її такою, коли ще був малим хлопцем. Чи вона панна, чи вдова, – не знав ніхто. Загалом говорили, що стара панна.
Відки брала гроші на життя, – теж не знав ніхто.
Коли не коли з'являлась черниця, балакала з нею пару хвилин у сінях, і зникала.
Оленецька не мала ліжка; спала на старій поламаній софі й накривалася подертою ковдрою. Якась душа змилосердилася була над нею й справила їй залізне ліжко та гарну постіль. Але вона цей дарунок продала й далі спала на своїй старій поламаній софі та далі накривалася подертою ковдрою.
Раз на день, в полудень, вона виходила з кімнати, щоб купити собі їжу. Тоді замикала двері на ключ, робила над ними знак хреста й між одвірки вбивала шпильку.
Коли зустрінув її хто по дорозі, буркотіла щось під носом і порскала слиною.
Комірники з камениці, де жила Оленецька, особливо жінки, незвичайно живо займалися нею. Але вона була для них темною загадкою, що її не могли розгадати ніяким робом. Це й було причиною, що довкола її особи творилися різні, суперечні, фантастичні казки. Для одних вона була героїнею сенсаційного роману, для иньших жертвою чернечих інтриг, покутницею за якісь важні гріхи, для ще иньших марнотраткою, старою чудачкою, або просто божевільною, про яку не варт тратити марного слова.
Оленецька мовчала й не показувала своєї душі нікому.
По двох роках свого життя в офіцинах, Оленецька захоріла. Два дні не виходила із своєї кімнати і комірники з камениці були певні, що вона померла. Тоді двірник прикликав шлюсаря й цей витрихом відчинив двері.
Оленецька лежала на софі майже нежива. Віддих був у неї короткий. Серце билось слабо. Уста були зварені гарячкою.
Сторожева – на імя Ксеня – принесла чашечку чорної кави й силоміць напоїла її. На лікаря не було грошей і Оленецьку взялася лікувати Ксеня. Це була старша досвідна жінка й зналася на зелах. У неї не було дітей і кожну вільну хвилину вона присвячувала хворій самітниці. Щодня вона варила для неї ромен, шальвію, м'яту, якісь чудотворні корінці, й давала їй
Після трьох тижнів Оленецька видужала. В неї грошей було скупо й вона просто не знала, як має віддячитися своїй лікарці. Купувала ласощі, парила чай, і вечорами запрошувала до себе Ксеню. Раніше хмарна й мовчазна, як сфінкс, тепер почала усміхатися до неї й несміливо, мов слимак ріжки, показувала їй кінчики своєї закривавленої душі.
II
Був чудовий майовий вечір.
Місяць сипав через одкрите віконце малої кімнати срібло на сиве волосся Оленецької. Квітки посилали їй у дарунок свої пахощі. Стара липа скрипіла під віконцем й оповідала їй якусь веселу казку, бо усміх снувався по її обличчі. А соловейко співав у садку любовну пісню.
На підлозі шипів самовар. Стара парила чай, була весела й сама говорила з собою:
– Де ж моя Ксеня? Чому не приходить? А є запашний чай… Є солодкі тістечка… Нектар! Амброзія!.. Гей, служба!..
Оленецька сплеснула в долоні, підскочила й почала виконувати якісь рухи танцюристки. Але скоро отямилася й засоромилася.
– Чи я збожеволіла? Ну, бачите, чого старій забагається…
Але ніхто не бачив її у підскоках, вона заспокоїлася, заслонила вікно й засвітила свічку.
Небавом скрипнули двері й непомітно увійшла Ксеня.
– Всякеє диханіє хвалить Господа Бога! – скрикнула удавано Оленецька.
– І я хвалю! – відповіла Ксеня.
– А-а!.. Прошу, прошу ближче! Високодостойна пані зволять зайняти місце! Може на оцей фотель?..
Оленецька ніби протирала очі й з вишуканою чемністю підставляла Ксені дерев'яний стільчик. Ксеня не сідала, лише дивувалася:
– Фі-фі-фі! Що я бачу?.. У пані баль! Тістечка з кремом… пляшечка коньяку…
– Таки так, що баль! Раз козі смерть! Їдж, пий і веселися!
– Цісар був у пані?
– Що цісар?! Молодий королевич – як намальований…
Оленецька була сьогодні в незвичайно веселім настрою. Ксеня ще не бачила її такою.
– Але що тут балакати дурно! Ліпше пити чай, бо вистигне!..
Оленецька поставила на стіл дві чашки й налила чаю.
Дві приятельки посідали й пили чайок з коньяком та їли тістечка. А добрий, гарячий напиток робив жінкам збитки та малював на їхніх обличчях червоні камелії і кресав з очей іскри.
– Гей, гей, коли б вернулася моя молодість! Коли б заграла кров молода! Та що ж? Не вернеться молодість… Пропало!.. Смерть клепає косу! – зітхала Оленецька по пару чашках чаю з коньяком.
– Певне, мали гарну молодість, коли так бануєте за нею. Розкажіть, пані, я так люблю слухати, коли хто оповідає про свою молодість! – просила несміливо Ксеня.
Оленецька мовчала. Але коли Ксеня стала просити її своїм солодким голосом та гладити своєю теплою рукою її худі руки, вона промовила: