Потойбiчне
Шрифт:
– Вам пора відпочити, майстре!
Аврора простягла руку і поклала на пальці Клавдія.
Низенькі прислужники відчиняли двері одні за одними, і вони проходили кімнату за кімнатою довго-довго. Кімнати: одна – рожева, друга – блакитна, третя – цитринового кольору, усі вмебльовані елєґантними меблями тих самих кольорів, що й стіни. Хоч надворі спускались присмерки, в кімнатах не було видно жирандолів, було ясно, дошкульно ясно.
«Як довго будемо проходжуватись цими кімнатами?» – подумав Клавдій
– О, довго, Клод, – відповіла його думкам Аврора.
Клавдій
– Ні, Клод, мені слів не потрібно, мені вистачає твоєї думки.
Вона зупинилась і повернулася до нього обличчям. Якусь хвилину стояли мовчки, а потім голівка Аврори наблизилася до Клавдія й доторкнулась його вуст.
Це не був поцілунок. Вона ніжно гладила своїми устами Клавдієві уста, а він стояв нерухомо, його руки приросли до тендітних рамен Аврори, що виступали з широко викроєного декольте. Клавдій вдивлявся в обличчя Аврори: її великі очі, викрій уст, що здавалося приховували в собі ледь-ледь помітну усмішку. Чарівна краса Аврори бентежила його й захоплення переходило крещендо. Зміна офіційного мес'є на Клод не здивувала його ніяк.
Вони знову ходили кімнатами і вже наближалися до звуку клявесину і людського гамору. Їм відчинили двері, й вони ввійшли до залі, де метушилися гості маркіза д'Анвіль.
– Бачу, не бажаєте відпочинку, – звернувся до Клавдія маркіз.
Справді, після дотику Аврориних уст кудись поділася втома. Клавдій хотів щось відповісти, але маркіз вів далі.
– Чоловіки сильніші фізично, але жінки значно витриваліші.
Клавдій мовчав. Бо ж навіщо говорити, як надзвичайний маркіз і Аврора читають його думки. Він тільки відчував невимовну спрагу і здавалося йому, що язик у нього, як висушена губка.
– Вина для майстра Турського! – це маркіз. Він злегка підняв руку і вмить з'явився прислужник із чарками червоного вина. Саме тепер Клавдієві забажалося білого.
– Ми п'ємо тільки червоне, майстре!
Виперучені голови дам видавалися Клавдієві рухомими тістечками із стіжком збитої сметани. Він не хотів брати участи в гостині, йому хотілося бути на самоті з Авророю. Вона знову поклала долоню на його руку і провела в кімнату, куди вже не доходив гамір гостей. У кімнаті стояв його станок і коробка з фарбами.
– Тут буде затишно, – сказала вона і він свобідно пригорнув її в лагідні обійми.
Уранці Мадлен занепокоїлась відсутністю Клавдія. Кудись поділось обурення, натомість зростав неспокій. Може, з ним щось трапилося, хвилювалася вона. Перешукала увесь парк д'Анвіль, усі його закутки, куди б могла потрапити нога Клавдія, але сліду ніякого не було. Він подався геть, бо, мабуть, збайдужів до неї. Вона була свідома, що його симпатія до неї не триватиме довго і знала, що він не плянував серйозних зв'язків на майбутнє, але вона любила його щиро і його близькість радувала її. Сумувала, бо любила. Більше не приноситиме вона йому ні сніданків, ні квітів; не братиме він її на руки, не відчує вона його ласкавих пестощів, які зміцнювали віру в його відданість. Якась злобна рука спустила куртину й накинула на неї тяжку кирею суму.
Уже
Сьогодні знову зупинилася біля вікна і вдивлялася у мовчазні мури. Хвилинами здавалося, що бачить його у вікні. Напружила зір… Затрусилися руки…
– Це він, справді він! – майже скрикнула вона й миттю побігла до батька. – Він! Він!
– Хто – він?
– Він! Клавдій! В замку. Я бачила його при вікні!
П'єр старався заспокоїти Мадлен і переконати в тому, що це її фантазії, але Мадлен не здавалася.
– Телефонуй до Парижа, до брата!
– Це коштує дорого!
– Вийшли телеграму!
– Це теж коштує чи не більше!
Мадлен уже не переконувала, вибігла на вулицю й побігла на пошту.
П'єр стояв зніяковілий і згодом пішов до дверей поглянути на замок. Він нікого у вікні не побачив.
Наступного дня, в полудне, приїхав брат Клавдія Орест. Мадлен чекала його на станції. Вона стояла біля виходу з великою карткою паперу, на якій було написано «Мес'є Турський».
– Ви, мабуть, мадмуазель Мадлен? Я – Орест Турський.
Вона із збентеженням обняла його за шию і заплакала.
– Що сталося? – спитав Орест.
По дорозі до корчми Мадлен оповіла йому історію зникнення Клавдія та про те, що вчора вона побачила його у вікні замку. Орест не дуже вірив розповіді Мадлен, але її хвилювання зростало, і він вирішив, що треба задовольнити бажання Мадлен – піти до замку.
В корчмі П'єр тільки розводив руками.
– Я вам розповім про замок, – таємниче шепнув він Орестові, - бо справа виглядає так…
Дюбуа нарешті знайшов уважного слухача. Мадлен нетерпляче стояла при дверях і вперто дивилася у вікна замку.
– Мес'є, - почав П'єр, – там ніхто не живе, усі входи зачинені і ввійти туди ваш брат ніяк не міг. Знаєте, дівчина, – він знову витягнув долоні в сторону Мадлен, ніби подавав тарілку… – Мабуть, ваш брат їй сподобався, та що з того? Був, поїхав та й тільки. А вона сумує. Кажу вам, ніхто в замку не живе, так каже історія нашого міста, ну й усі туристичні екскурсоводи. Замок належав родині д'Анвіль, але в час революції цілу родину було зґільотиновано, як зайвих роялістів. А тепер ніхто не зближається до замку, бо, кажуть люди, що навколо нього чуються якісь голоси. Але з усіх опитуваних ніхто нічого не чув. Ну й переконувати себе ніхто не спішиться. Бо голоси, як розповідають, можна було чути тільки ввечері. Хто ж увечері піде слухати якісь голоси?
– Підемо, мес'є! – нетерпеливо звернулася до Ореста Мадлен.
– Ну що ж, підемо.
Ішли тією камінною доріжкою, якою йшов Клавдій. Підійшли до вхідних дверей, але виявилося, як і казав П'єр, що вони були зачинені. Вони обійшли замок довкола, торкаючись всіх дверей і навіть вікон. Орест на знак безпорадности розвів руками. В нього зростало переконання, що Мадлен істеризує. Мадлен, постоявши хвилинку, як заворожена, підняла палець.
– Чуєте?
– Нічого не чув.