Потойбiчне

Франко Иван Яковлевич

Знову почулися вгорі вигуки, уже навіть пізнаю слова моїх колег. Але я не хочу виходити – я хочу бути з Ізітає. Вони там угорі говорять про якийсь рятунок. Не хочу ніякого рятунку; кличу: «Лишіть мене в спокою! Не хочу вашого рятунку! Закрийте отвір, закрийте світло!» Відгомін моїх слів відбивається від стін підземелля. Я почув її шепіт: «Ми будемо разом. Ти вернешся, я тобі дам знак, тоді мене побачиш. Ти вернешся, тільки жди мене!»

Згори на линвах спускаються робітники і кілька колег. Не пам'ятаю, що було пізніше, я, мабуть, втратив притомність. Отямився уже в шпиталю в Каїрі. Ось, це моя розповідь.

Мене часто питали, що значить слово «Ізітає», але я їм не сказав. Ви перші. Вони не повірили в мою любов до сестри Нефретети й не треба їм знати її імени. І досі я жду на її знак, на її поклик. Уже тридцять літ, це довгий час, але я вірю, що її побачу і знову доторкнуся її божественних уст.

Мецінґер глибоко зітхнув, видувши із легенів повітря так, як курці видувають дим сигар.

– Мене визнали за хворого й не допустили продовжувати працю на розкопках. Спочатку я проживав у Берліні, а потім переїхав до Відня, де став професором археології. А тепер, як бачите, я на емеритурі і жду на зустріч з Ізітає. Оце моя ціла розповідь.

Клавдій поглянув на професора з якимось жалем і співчуттям.

– Тепер ви б могли поїхати приватно до Єгипту, точніше, до Ель Амарна. Так, приватно.

– Без її зову, без її повідомлення? О, ні! Я жду на її знак уже тридцять років і ждатиму далі.

Клавдій дивувався незаперечній вірності професора і не міг підшукати слів, щоби висловити своє зачудовання і пошану за його стійкість. Він машинально постукував пальцями по книжці і щойно тоді пригадав, що взяв читати саме історію єгипетського мистецтва.

– Вам напевне цікаво буде поглянути, пане професоре, – і подав йому книжку.

Мецінґер, побачивши її, радісно всміхнувся і почав:

– Ришард Гаман – добрий автор! – він злегка гортав сторінки. – Нова, ще її не бачив!

Гортав повільно, час від часу усміхаючись, виявляючи своє задоволення.

Та нараз зупинився, відчинив рота, ніби хотів щось сказати. Тримаючи лівою рукою книжку, пальцем правої руки почав нервово вистукувати, наче дятел, на сторінці, де видніли фота скульптур королеви Нефретети і якоїсь принцеси.

– Вона! – майже крикнув він. – Ізітає, - вже шепотом вимовив, вказуючи пальцем на фото принцеси. – Ізітає! – викрикнув професор Мецінґер, і з боку Сарлесу покотився приглушений відгомін, що здавався відповіддю: «Ізітає, Ізітає…» З рук професора випала книжка і він широко відчиненими очима глянув на Клавдія, схопив обома долонями Клавдієву руку і, радісно трясучи нею, проказав: – Вона дала знак, бачите! Вона дала знак!

Він по-молодечому пустився бігом зі стрімкої гори. До Клавдієвого вуха час від часу долітали слова викрику: «Ізітає! Ізітає!»

* * *

Наступного дня Клавдій прочитав у часопису про нещасливий випадок і смерть професора Курта Мецінґера. Він покотився зі скелі.

Ізітає покликала.

Клавдій вирізав з часопису повідомлення, відчинив книжку і вклав цю вирізку між сторінки, біля голівки Ізітає.

Портрет Аврори д'Анвіль

(З циклу «Витівки химерного Ероса»)

Як і щоранку, Мадлен зі сніданком на

таці постукала в двері кімнати Клавдія.

– Можна! – почувся голос із кімнати.

На таці, окрім сніданку, лежало кілька квіток, які Мадлен доповнювала до тих, що вже стояли в збаночку, й вибирала з нього перецвілі.

Часто в таких моментах Клавдій брав її на руки, щоб виявити свої псевдолюбовні зацікавлення. Мадлен ніколи не противилась, – навпаки. Здавалося, що сніданок і квіти були її стратегічним маневром.

Сьогодні Клавдій стояв біля вікна й, коли дівчина входила до кімнати, навіть не повернувся. Мадлен така поведінка Клавдія видалася неймовірно грубіянською, справді, хоч би сказав «дякую». Вона не вимовила ні словечка, поставила сніданок на стіл, а квіти рішучим помахом руки скинула на підлогу й вийшла з кімнати гучніше, ніж звичайно, зачинивши за собою двері.

До вечора день тягнувся нецікаво, не було між ними розмов, не було прогулянок з метою пошуків сюжетів для картин. Надвечері Клавдій зійшов униз до корчми.

Допивав останню чарку. Рубіном блищало вино. Клавдієві пальці гладили чарку так ніжно, ніби пестили підборіддя любки. На столі – збаночок з айстрами. Це останні айстри цього року. Як вино червоні, і запах їх терпкий. В корчмі темнувато, а за вікном янтарна осінь розмальовує старезні дерева парку д'Анвіль.

Власник корчми, батько Мадлен, товстенький, на коротких ногах, П'єр Дюбуа, стояв, спершись на шинквас, і ворушив м'ясистими губами, наче щось говорив. Він балакуча людина і не терпів довгої мовчанки.

– Буде дощ, мес'є! – почав він.

Клавдій вдивлявся у вайлуваті хмари, що сунулися над жовтаво-фіолетовими контурами замку д'Анвіль.

– Буде дощ, мес'є, - повторив П'єр Дюбуа.

– Може, буде.

– Сьогодні вже не виходите нікуди?

– Йду до замку.

П'єр зареготав, потрясаючи черевом.

– До замку! До замку! Ви жартуєте, мес'є! Замок прекрасний, але здалеку. Зрештою, зайти до замку не зможете, бо ключі до нього в музеї. Але справді, чому б вам його не оглянути. Може, він і гарний, може, й дуже гарний, не знаю. А яку він має історію! Я радо вам її розповім.

– О, ні, П'єре, може, завтра. – Клавдій не хотів слухати занудливих оповідань балакучого Дюбуа… – Завтра, добре?

Заввага П'єра не викликала у Клавдія ніякого враження. Ефект, якого сподівався П'єр після своїх слів, розгубився по кутках миршавенької корчми.

– Ось вам, мес'є П'єр, за ваше чудове бордо. Мені спішно.

– Мес'є!

– До побачення, П'єре.

Клавдій залишив збентеженого Дюбуа і з поспіхом прямував до замку.

Він думав про свого пращура, мазепинського сотника, що після полтавського бою примандрував з почетом молодого Орлика до гостинної Франції. У його родинних архівах зберігались документи про перебування родини Турських у Франції. Це були пожовклі ветхі папери – листи з підписами тодішніх французьких вельмож. На особливу увагу заслуговували невеличкі листи, вкриті дрібним письмом, з підписами Аврори д'Анвіль, до його прадіда, повні любовного змісту, перев'язані блакитною стьожкою. Ніхто з його дідів, що повернулися на батьківщину, не знали, як пояснити значення тих листів у житті Клавдієвого пращура, мовляв, це був незначний роман, яких він напевно мав більше.