Посланець

Ячейкин Юрий Дмитриевич

— Звісно, у повітрі…

— Тобто як у повітрі? — отетерів майор.

— Я ж бачу, виліти не скасовані…

— Воно дійсно… Але отак — раптом летіти. — Густав нерішуче почухав потилицю.

Далеко в полі край шляху линвою здіймалася курява. Ця линва, спочатку гостра, а чим далі до обрію пухнастіша й розпливчаста, списом пронизувала степ у напрямку до аеродрому. Візуальний слід машини, яку саму ще й оком не можна було спостерегти. «А якщо це вже Дітріх?»

— Згадай власні слова, Густаве: «Начальник

штабу авіачастини асів Люфтваффе може все!» Чи ти просто хизувався переді мною? Що ж, тоді поглянь на мій офіційний припис. Читай ось тут: «Представникам військової і громадянської влади всіх рангів усіляко сприяти гауптманові Адольфу Шеєру у виконанні його обов'язків військового кореспондента; забезпечувати за його вимогою всіма видами транспорту, в тому числі бойового…» Утямив?» «За його вимогою…» «В тому числі бойового…» А ти перепудився! Ех ти, ас… На ось, візьми собі на схов мій припис, поки я літатиму.

— Та що ти, Адольфе! Я б і так! — Однак припис взяв, акуратно згорнув і сховав до кишені кітеля. — А вигадка у тебе все-таки пречудова — інтерв'ю в повітрі! — знову пожвавішав він. — І справді блискуча… Є в тебе на плечах кебета!

До них лінивою ходою наблизився рудий унтерштурмфюрер Майєр.

— Про що у вас торг? — запитав ніби знехотя.

— Ось споряджаємо пана кореспондента в бойовий виліт! — гордовито пояснив майор. — Таки недарма його нагородили медаллю за хоробрість…

— За пана Шеєра відповідаєте головою.

— Головою відповідатимуть мої найкращі аси-винищувачі Гюнтер Зур і Зігфрід Гюде! До того ж маю спецлітак для аерофотозйомок. З запанцированим салончиком… На ньому пан Шеєр і полетить. Якраз літак готують на розвідвиліт. Ти готовий, Адольфе?

— Ще б пак! Лютке, камеру перевірив?

— Т-т-так…

— Відповідай жестами. Отже, летимо! Ясно?

Ганс Лютке розуміюче хитнув головою.

— Ага, ось і мої хлопці — Зур та Гюде! От що, панове, сьогодні будьте особливо уважні — з Петерсоном полетить пан військовий кореспондент Адольф Шеєр. Відповідаєте головою! А то, бачите, за нього вже СД турбується… Отож, пам'ятайте: в повітрі у пана Шеєра ви — служба безпеки. Ясно?

— Слухаюсь, пане майор! — виструнчилися аси, зверхньо позираючи на рудого Віллі.

— Де Петерсон?

— Уже в літаку.

— Тоді ходімо!

— До побачення, Віллі!

— Щасливо повертайся, Адольфе!

— Передай фрейлейн Бергер мій повітряний поцілунок!

Густав Готтфрід зареготав: з приписом пана кореспондента в кишені почував себе дуже впевнено.

За кілька хвилин Шеєр і Лютке вже крокували до літака з парашутами за плечима. З ними Готтфрід.

Їх зустрів лейтенант. Назвав себе Петерсоном і доповів про готовність до вильоту.

— Вернер там?

— Ні… Вчора загинув… Поведу сам, без штурмана.

Готтфрід сумно зітхнув,

співчутливо похитав головою.

— Останнім часом людей не вистачає… Але нічого, у вас буде надійне прикриття, — сказав Шеєру.

— Завдання одержав?

— Одержав, пане майор.

— Зроби для кореспондента аерофотозйомки.

— Слухаюсь.

Готтфрід повернувся до Шеєра:

— Літак летить до росіян, за лінію фронту… Фотозйомка шляхів і таке інше…

«У тил, до росіян, — відгукнулось у серці Шеєра. — Випадок, якого більше може не бути…»

— Мене цікавлять серйозні операції, Густаве, — відповів Шеєр, — а небезпека… Це якраз те, що зацікавить мого читача.

— Вас супроводжуватимуть двійко «месерів». Можливо, тобі пощастить взяти участь у повітряному бою.

Густав Готтфрід заглянув у літак до Петерсона, потім повернувся до Шеєра:

— Ось ти, Адольфе, кпинив з моїх «цвинтарних» помовок. А чи знаєш, що на деяких аеродромах були випадки, коли партизани до літаків ліпили міни? І на що лишень розраховують ці російські фанатики? Тобі не здається, Адольфе, що скоро нам кластимуть міни до кишень?

Шеєр мовчки роздивлявся літак, який мав вирішити його долю. Це була двомоторна фортеця з великим розмахом крил, добре озброєна. Виглядав на бомбардувальника. Але де ж його бомбові люки?

— Заздрю тобі, Адольфе, — між тим невтомно просторікував бравий Густав. — Ти такий опанований і водночас нерозважний. Тебе теж ніякий біс не бере. І тоді, на вечірці, ти був надміру терплячий. Сто чортів! А потім спокійнісінько набив пику тому нахабі…

Шеєр посміхнувся:

— Ось таким ти мені подобаєшся, Густаве.

— Яким це?

— Коли жартуєш.

— Атож, моя весела вдача до смаку всім!

— Ось що, Густаве, я, звісно, не авіатор, але як кореспондент, сподіваюся, маю право поцікавитись… Мені здається, що цей літак — бомбардувальник, але…

— Абсолютно точно, Адольфе! Цей чудовий літак має інше призначення. Замість бомболюків зроблено гарний салон для транспортування вищих чинів. Зручно, хіба ні? Тому мене й штурмують місцеві князі.

«Дідько візьми, — помислив, — а що, коли у цьому салончику мені одягнуть наручники, і — прямісінько нах Берлін…»

— Цей же літак, — провадив майор далі, — використовується і для аерофотозйомки:. має винятково чутливе устаткування для цього.

— А «фоке-вульфи»? — запитав Шеєр. — Я вважав, що лише наші славні «фоки» використовуються для повітряної розвідки.

— Це так, коли вони є, — відповів майор. — Та позавчора росіяни останнього збили. Нових ще не одержали. Ось і вивозить нас цей бундючний «пан на спецзамовлення…» Ну, Адольфе, — Густав поглянув на годинник, — тобі вже час! За півгодини побачимося. Чекатиму тебе тут, мов найвродливішу коханку! Бувай!