Посланець
Шрифт:
— З цього слід було починати! — суворо зазначив Хейніш. — А то вломилися в галасом «Мюллера вбито, Мюллера вбито…» Здається, він комусь дуже дошкульно став на заваді. Справді, маємо справу з ювелірно вчиненим злочином. Виникає запитання: чи не пов'язане усунення Мюллера з появою радянського парашутиста? До речі, досі не зловленого! — штурмбанфюрер, ніби караючи невисловленою доганою, по черзі обвів усіх присутніх важким поглядом. — Гадаю, моє припущення цілком вірогідне?
— Дуже слушне, гер штурмбанфюрер! —
— Схоже на те! — провадив далі Хейніш. — Зрозуміло, вбивство Мюллера ми не залишимо без найретельнішого розслідування. Гауптштурмфюрер Кеслер, — звернувся він до одного з есесівців, що юрмилися за його плечима, — доручаю цю справу вам. Передусім разом з експертами огляньте труп, з'ясуйте, де саме був забитий обер-лейтенант. І негайно доповісти!
— Слухаюсь!
— До речі, пане комендант, куди ви поділи арештованого поліцая?
— Я взяв його під нашу варту, — вклинцювався у розмову сумлінний щодо своїх обов'язків Віллі Майєр.
— Чудово! — враз пожвавішав Хейніш. — Тоді не зволікатимемо. Нехай його зараз же приведуть до мене. І ще — запросіть для перекладу фрейлейн Бергер. Адже, гауптмане, ваш поліцай напевне не тямить німецької?
— Лише у межах найпростіших наказів — «Стій! Увага!» — точно окреслив мовні знання поліцая Функель.
Двійко дужих есесівців недбалими, але відчутними поштовхами запровадили Зазроєва до кабінету. Крістіна Бергер гидливо поглянула на нього, на людину, що зрадила свій народ, що свідомо погодилася бути підошвою, яка перша ступає в бруд і чавкає в ньому, на плюндруючому рідну землю чоботі окупанта.
— Зазрой? — мовив штурмбанфюрер.
— Зазроєв, з вашого дозволу, ласкавий пане, — поліцай схилився в низькому, догідливому уклоні.
— У який час і де саме ти помітив машину обер-лейтенанта Мюллера? — запитав Хейніш. — Фрейлейн Бергер, прошу перекладати.
— Приблизно опівночі, — замислено відповів поліцай. — З'явилася вона з провулка на Станичнаштрассє і зупинилася трохи віддалік перехрестя з Владєй-Кауказштрассе.
— Хто був за кермом?
— Гер обер-лейтенант Мюллер! Кому ж іще? Я на власні очі бачив, як вони виходили з машини. — Зазроєв скоса розпачливо згіркнув на Функеля.
— Расказивайт, Зазрой, всьо расказивайт, — поблажливо заохотив його комендант.
— З того, як їх хитало з боку на бік, я зробив висновок, що пан обер-лейтенант, вибачте, надужили, і я з обережності вирішив без потреби не трапляти їм на очі.
— Чому?
— У такому стані, звиняюсь, вони завсігда всім поліцаям, які лишень на око трапляли, полюбляли зуби рахувати. А кулацюга у них була — не приведи господи!
— Куди він прямував? — зупинив ліричний слововилив поліцая Хейніш.
— Прямісінько на заднє сидіння. Щоб, значить, перепочити…
Хейніш
— Він звалився до чи після того, як ти стріляв?
Зазроєв сполотнів. Це було дивовижне видовище — нажахана блідість, що світилася крізь щетинну паранджу.
— Я не стріляв, пане штурмбанфюрер. Можна ж перевірити — я звечора почистив гвинтівку й не зробив з неї жодного пострілу.
— Тоді хто ж стріляв?
— Взагалі ніхто не стріляв, — знизав плечима поліцай. — Ніч минулася спокійно…
— Ті опьять отшень любішь шютка шютіль, Зазрой, — не стримався Функель. — Ті нє стріляйт, нікто не стріляйт, а Мюллер застріляйт. На твой пост застріляйт, Зазрой!
Гострі думки нуртували Крістіну Бергер. Не виникало жодних сумнівів, що ось зараз Хейніш хвилина за хвилиною, крок за кроком вивірятиме маршрут та дії Мюллера, і неодмінно дізнається, що обер-лейтенант виявив до неї, так би мовити, автогалантність. Одразу спливе запитання: чому сама не розповіла? А не розповіла — отже, приховала. Чому приховала? Чи не підозріло, якщо вона приховує, здавалося б, безневинний факт? Адже залицяння для бабія Мюллера — норма поведінки, річ така ж природна, як щовечора перехилити кілька келихів шнапсу… І Крістіна поклала собі випередити дізнання штурмбанфюрера.
— Пане Хейніш, дозвольте мені мовити. Можливо, це важитиме для перебігу слідства.
— О. безумовно, фрейлейн! — начальник СД весь перетворився на увагу.
— Учора ввечері, коли я, ідучи зі служби, минала офіцерську їдальню, мене перестрів обер-лейтенант Мюллер і запропонував підвезти додому.
— І що ж?..
— Я погодилася з вдячністю. Отже, коли він повертався…
— Коли ви пішли зі служби?
— На початку одинадцятої. Хвилин п'ятнадцять, не більше…
— І коли прибули додому?
— Коли я увійшла до кімнати, годинник саме показував одинадцяту.
— Мюллер до вас завітав?
— О ні! Він добряче набрався, а мені не бажано ускладнювати стосунки з панами офіцерами… Він провів мене трохи і одразу ж поїхав.
Хейніш замислено кинув олівець до мармурового конуса, що їжачився нагостреним віялом. «Якщо їй вірити, то Мюллера забито поміж одинадцятою і дванадцятою. Але поліцай твердить, що бачив його живим ще опівночі!..»
— Зазрой, ти переконаний, що в машині за кермом був Мюллер? — наполіг штурмбанфюрер.
— Їхнього обличчя я, звісно, не бачив. Але ж бачив усе інше! Мюллер ліг спати і от, — поліцай безпорадно похнюпився, — не піднявся…
— Ти робив спробу розбудити його?
— Ні… Однак зазирнув до машини. Вони вкрилися з головою, проте на рукаві шинелі я розпізнав металевий знак, який з усіх офіцерів носили тільки вони. На світанку я подзвонив панові коменданту…