Посланець
Шрифт:
Незнайомець, помітивши її хвилювання, стримано й м'яко проказав:
— Звіть мене Владиславом…
— Рада бачити вас, товаришу Владислав. Дуже рада! Ви вже вибачте мені, може, за надто прискіпливе екзаменування…
— Ну що ви, Варваро Іванівно? Навпаки — я б стурбувався, якби ви щось забули або поспіхом пішли зі мною на контакт. А втім, Василь Тарасович мене попереджав, що ви не із забудьків. До речі, він дуже турбується про стан вашого здоров'я. Як ви себе почуваєте?
— Трохи серце клопоту завдає, — вдячне відповіла жінка. — Але мусить тягти…
— Ви, здається, родом з Полтави? — присовуючи до себе стільця, запитав посланець підполковника Іриніна.
— Гай-гай, коли це було, давно звідти… Тепер я більше місцева, чи то осетинка, чи кабардинка…
— Атож, куди лишень доля не закидає людей… Однак, Варваро Іванівно, часу в мене обмаль — тож перейдемо до справи. Як у вас йдеться?
— Ніби добре, нівроку… Та що це я кажу? Поки фашисти тут, ніякого добра не буде… Завдання Б цілому виконані, наші люди успішно вкорінилися і в управу, і в місцеву поліцію… От зв'язку тільки досі не мали.
— А як з вибухівкою?
— Та скарг нема, але годинникових механізмів замало. Дістати, ясна річ, нам ніде.
— Так, про це потурбуємося… Майстерня тут? — Владислав показав на підлогу.
— Ні, довелося перебазуватися в інше місце. Все через неї, — Варвара Іванівна кивнула в бік кімнати німкені. — Така пронозиста пройда, що й мови нема. Усе в хаті, мов ота миша, винишпорила. Просто лють бере. І не дивно було б, якби чужа, а то ж своя, колишня радянська, звідкілясь з-під Львова. Викохали гадюку на свою голову. Німаки так і пруть до неї роєм. Додому привозять неодмінно машиною. І все офіцери, перед рядовими носа дере і губи копилить. Тьху на неї — на блудницю! Одно слово — зрадниця…
«Німкеня з-під Львова, — слухав Варвару Іванівну Владислав. — Молода, вродлива… Невже та сама? А я вже й не знав, де її розшукати…»
— Як її звати? — запитав ніби мимохідь.
— Крістіна Бергер.
«Вона!»
— Де працює?
— Я ж казала — гестапівка!
«Двоє під одним дахом… Небезпечно… Дуже кепський збіг… Добре, хоч не знають одна одну… І ще краще, що перевели в інше місце майстерню… Чи варто їх знайомити? Ні, не варто! Ще викажуть самі себе. А так стосунки між фолькедойче та місцевою виглядають природнішими. У них це — не гра, а вчити ніколи…»
Ніби повторюючи його турботливі думки, Варвара Іванівна мовила:
— Мені, товаришу Владислав, небезпечно з нею під одним дахом. Просто руки в'яже.
— Що поробиш, — знизав плечима. — Зараз тут фашисти квартирні питання вирішують, а не ми…
Чути було, йк біля паркану, на вулиці, зупинився автомобіль. Враз урвалося хурчання мотора. Владислав насторожився прислухаючись, Варвара Іванівна теж замовкла, принишкла. Клацнули дверцята — раз і вдруге. Знадвору залунали голоси — жіночий і чоловічий. Радісно і тонко заскавучав пес, як це робить собака перед хазяїном, — в'ється біля ніг і ледь не плазує.
— Віт, на місце! — владно наказав
Чоловічий голос, хрипкий і настирливий, неугавно наполягав з незграбною, але прозорою галантністю:
— Нумо ж, фрейлейн Крістіно, принаймні на півгодини! Подумки я з пихою, як найвищу нагороду улюбленого рейху, носитиму божественне намисто з ласкаво подарованих вами розкішних, як ви самі, тридцяти хвилин….
— Ні, гер Мюллер, я втомилася, штурмбанфюрер чекатиме рано-вранці.
— Мила фрейлейн, згляньтеся на мене!
— Ви жартуєте, пане? А якщо я про вашу поведінку повідомлю пана штурмбанфюрера? На ваш погляд, як гер Хейніш це сприйме?
— Фрейлейн Крістіно! Я пропоную дуже коштовне намисто, яке я особисто сконфіскував у багатія-ювеліра з іудеїв… Слово честі німецького офіцера!
— Прикотила, — з неприхованою ненавистю мовила Варвара Іванівна. — Я вийду, причиню за ними хвіртку ти й причеплю на ланцюг пса. Ці іроди вимагають від мене, як від слугині…
«Так, тепер — спокій і ще раз спокій», — поклав собі Владислав, проте перемістив парабелум з кобури до кишені. Заклав руки за спину, почав міряти кроками кімнату з квасним, непогідним виразом обличчя. Гра…
Рипнули двері, і до кімнати ввійшла зграбна німкеня в чорній есесівській формі без відзнак. За нею похапливо гупав розпашілий від надміру вжитого шнапсу, розкуйовджений обер-лейтенант. Не мав на собі ані кашкета, ані шинелі. Певно, залишив у машині. Побачивши незнайомого і вищого у званні офіцера, обер-лейтенант з-позаду дівчини вітально викинув над її тендітними плечиками руку і хвацько гарикнув:
— Хайль Гітлер!
«Вона, справді вона — Марійка, — тепло подумав Владислав, що не завадило йому застерегти й інше, — а її супутник — гер Мюллер — таки добряче напідпитку…»
— Хайль! — смикнувся й собі, потому заклав руки за спину та й укляк посеред кімнати, заступаючи обом шлях.
Німкеня, що опинилася поміж двома офіцерами, анітрохи не знітилася.
— Чим пояснити вашу появу тут, у мене вдома, пане гауптман? — спитала холодно.
— Так, якого біса ви тут стовбичите? — зухвало розтлумачив її слова розкуйовджений залицяльник.
— У цьому домі, — чітко відповів Владислав, — будуть розміщені бойові офіцери. Розумієте? Дуже затишний будиночок для приємного відпочинку фронтових героїв. Якщо приязне сусідство панів офіцерів чарівній фрейлейн не заважатиме…
— А чи відомо вам, що цей будиночок належить службі безпеки? — холодно наголосила було німкеня. — Ви повинні негайно… — Та враз її голос зламався, і вона урвала на півслові: тільки зараз впізнала його — товариша Маркова, її доброго львівського знайомого, свого молодого опікуна й першого-найпершого наставника — тоді старшого лейтенанта Олексія Маркова, тепер такого змужнілого. Яке ж звання у нього зараз, по цілому році страхітливої борні?