Полтава

Лепкий Богдан

— А там? — спитав Чуйкевич, але Мотря мовчала.

— А в Батурині? — повторив питання.

— Хіба ти очей не мав? Спитай діда, може, він тобі розкаже. Він із його першу іскорку життя добув, не знаю, чи повіки на годинку стулив. Гребе, людей з руїни добуває. Десь і харчі вишукує для них.

— А ти помагала йому?

— Лучалося, що й мене він до пам'яті доводив, бо тут камінь, не серце треба було мати, щоб не умліти. Більше жахливого горя уявити собі не можеш… — сказала й очі рукою

прислонила.

Гетьман дав Чуйкевичеві знак, щоби він більше не розпитував Мотрі, а сам звернувся до неї і лагідними словами став намовляти її, щоб разом з мужем своїм переїхала в Бахмач.

— Поїдемо, Мотре Василівно, вкупі. Відпічнемо в моїм дворі, ми собі на відпочинок чесно заслужили.

— Відпочинок може бути щолиш по скінченім ділі, а це щолиш початок, Іване Степановичу, — відповіла Мотря і кріпко стояла на тому, що поки Батурин не доведений до ладу, поки між звалищами домів може ще каратися хоч би оден тільки живий чоловік, вона не покине його. Її місце біля благого діда. Що він подумав би про неї і що сказали би ті безталанні, що за стіною муки терплять? За мужем і за гетьманом повіялася…

Гетьман знав, як важко відвести Мотрю від її постанови, тому навіть не пробував її намовляти, а шукав у голові чогось такого, чим можна би було переконати.

— Мотре Василівна, — казав. — Мручко зі своїми козаками скоро упорається на Гончарівці. Попрошу його, щоб і Батурин довів до ладу. Ніхто цього краще не зробить, як він. А недужих ми тут також не залишимо. Бахмач дальше від Сейму, ніж Батурин.

Мотря зжахнулася:

— Невже ж москалі могли би перейти Сейм? — спитала.

— Не гадаю, — заспокоював її гетьман, — бо й пощо? Вони біля Глухова стягаються і, мабуть, теж над дальшим планом баталії радять, але все-таки стереженого і Бог стереже. Перевеземо недужих у Бахмач або в Поросючку, є там муровані будинки, таки ще нинішньої ночі кажемо пристроїти їх, мулярі перенесуть туди з того двора зайві печі, і буде це справжня лічниця, не те що тут.

— Тоді і я переїду в Бахмач, — сказала рішуче Мотря. Гетьман тер рукою чоло. Не міг погодитися з гадкою, що він поїде в свій двір, а Мотрю залишить тут серед труп'ячого сопуху, на отсім жахливім цвинтарищу.

— Ти одинцем з Бахмача приїхав? — звернувся до Чуйкевича.

— Ні, зі мною чотирьох людей, бо дорога непевна. Снуються темні духи. Одинцем не проїдеш.

— Так поклич тих людей до мене. Чуйкевич вискочив із замкової руїни і за хвилину вернув з чотирма козаками, як дуби.

— Ваші коні трудні? — спитав гетьман.

— Свіжі, — відповіли всі чотири. — 3 хутора вашої милості дали нам їх.

— А ви?

— Раді послужити милості вашій.

— Ось вам, — кинув їм пригорщ срібла, — поділіться. А тепер

женіть на Поросючку. Скільки там ще у возівнях повозів мають, най мені негайно у Бахмач шлють. Зрозуміли?

Не вийшли, а вибігли.

— А тепер, — звернувся гетьман до Мотрі, — пора й нам поволеньки поспішати. Поїдемо.

— Куди? — спитала здивовано.

— А куди ж би? В Бахмач. В Батурині мерців не украдуть, а хто живим остався, завтра теж у Бахмач переїде.

— Так тоді я також приїду разом з ними.

— Але ж, Мотре Василівно! Пощо такої жертви? Це прямо гріх.

— Більший гріх не сповнить обов'язку. Гетьман замовк. Чуйкевич бачив, що його немило вразила відмова Мотрі.

— Мотре, — казав, — послухай пана гетьмана, збирайся і їдь з нами. За останні два тижні стільки ти перебула, що про обов'язок аж смішно казати. Хто його краще сповнив, як ти? Не знаєш, яка ти стала. Я дійсно боюсь за твоє життя.

Мотря усміхнулася гірко.

— Воно вже в гіршій було небезпеці, а все ж таки живу. Гетьман перебив їх розмову:

— Не вговориш своєї дружини, Іване. Так оставайся біля неї, а то вона ще й цеї ночі недоспить, доглядаючи недужих.

— Ні, Іване Степановичу. Чуйкевича місце біля свого рейментаря. Дасть Бог побачимося завтра.

V

На другий день в Бахмачі поминали душі усопших батуринців.

Не лиш церква, але й площа кругом неї і вулиці, що збігалися тут, заповнилися народом.

Переважали жінки. Деякі поприходили з немовлятами на руках.

Склепи позачинювано, так само шинки і гостинниці.

На стріхах білівся сніг, на небі висіли хмари, здавалося, трохи лиш вище церковних бань.

Жінки в чорних хустках або в рантухах білих, перев'язаних попід бороду і кругом голови, подобали на черниць і, як черниці, пошепки розмовляли з собою, тиху розмову голосними зітханнями перебиваючи.

— Боже, Боже, за що ти нас так тяжко караєш!.. Стада галок, крякаючи, з дерев на дерева пролітали.

— Ще їм людського м'яса мало. Ще й над нами крячуть.

— Що ви це! Ще вимовите в лиху годину.

— Байдуже мені. Сестру мою москаль у Батурині замучив. Нині усякий з нас когось у Батурині втратив. Всі ми сироти

— Ой, сироти!.. А з Батурина у Бахмач недалеко!

— Цитьте-бо! Не накликуйте лиха!

Як повіяв північний вітер, то заносило сопухом, мов з трупарні. Слабші жінки вмлівали. Їх треба було знімати понад голови товпи і відносити до хат.

— Ось знов одну небіжчицю потаскали.