Покров
Шрифт:
– Як сніг зійде, добра пані, маю вже до землянки своєї під Дорошівкою повернутися – зілля-квіти збирати на поміч добрим людям.
Перпетуя завмерла. Глянула на бабу тоскно – сльоза забриніла, покотилася.
– То ви, Божа людино, і хазяїна Дорошівки знали? Ярему Петровича…
Баба сьорбнула чаю, головою хитнула.
– Вартувала біля бідолашного, коли душа його із земним життям прощалася.
Перпетуя задихнулася, ноги не тримають – опустилася на лаву поряд із бабою.
– Бідолашний, кажете… – до стариці подалася, руки кістлявої
– З вашим ім’ям на вустах світ грішний покинув, – мовила стара.
Перпетуїні сині очі враз стали великими, здивованими.
– Знаєте мене? – відсахнулася.
– Я, милість ваша, багато чого знаю… Як серце пана Дороша до вас любов’ю грішною сходило… Як дружина його вінчана відшукати вас і досі сподівається, аби помститися за ганьбу свою, – замовкла, до чаю приклалася. – Не мордуйтеся… – додала. – Не стане їй сил вам зашкодити.
Перпетуя затулила лице рученятами, заплакала.
– Я в усьому винувата, – крізь сльози. – Серцю довірилася, забула заповіді Божі, от Господь і покарав… Та чому не мене?! Чому його – янгола мого доброго…
– Дорошівна надто благала. Богу кланялася, а чорт почув.
Перпетуя і плакати забула. На стару приголомшено блимнула:
– Дружина Яремі Петровичу смерті просила?
Баба закивала.
– На одрі смертному дуже через те побивався… Усе хотів рід свій… нащадків захистити від прокльонів Дорошівни.
– Та як би зміг?!
– Є засіб… Хто предків своїх до сьомого коліна згадає поіменно, захисту їхнього попросить, того рід на сім колін наперед не зурочити. А пан Дорош…
– Зумів?..
Баба захитала головою скорботно – ні, ні…
– Сто двадцять п’ять предків до сьомого коліна згадав. Останнє ім’я назвати лишилося, сто двадцять шосте… Та змість нього прошепотіли пан Дорош: «Перпетуя…» І відійшли…
Тихо стало. Дрова в комині, й ті заніміли. Перпетуя притисла ручки до грудей, глянула на бабу розгублено.
– Скажіть, Божа людино… Чи можна мені замість Яреми Петровича… предків його благати рід Дорошів урятувати від прокльонів і злого умислу людського?
– Бач, куди ви замахнулися, добра пані! – сумно усміхнулася баба. – Як комар на дуба… Не взнати вам коріння Дорошевого, а якби й промовили імена всіх предків його до сьомого коліна, то й тоді би Бог не допоміг. Свої гріхи в Господа відмолюйте, не чужі…
– Що ж із Гнатиком стане?
– Моліться! Бог почує. А як не почує, то рід Дорошів лише в сьомому коліні згине.
Перпетуя рученята в кулачки стисла, почервоніла.
– Не можна! Не можна, щоби через нашу любов грішну та через прокльони дружини зрадженої славний рід Дорошів згас!
– Запізно бідкатися… Що робили, за те й відповідайте, добра пані. Прийміть зі смиренням.
– Не за себе душа болить. За прийдешніх, ще ненароджених… Невже й найменшої надії не лишилося, що знесиляться прокльони?
– Нам того не взнати. Кожна нова жива душа з роду Дорошів
– Це ж що?
– Не відаю, добра пані. Та за сім колін, як дива не стане, обірветься рід Дорошів.
– За сім колін… Це ж коли?
– Років за сто сімдесят, – мовила Кривошиїха. – У дві тисячі тринадцятому від Різдва Христового… Чи ще пізніше…
Тої ночі не стулила очей Перпетуя. Побивалася-бідкалася – ніяк умислити не могла, що ж зробити, аби нащадки Дорошеві й за двісті років молитви її сердечні во спасіння розчули. Вдивлялася в ніч, як у прийдешнє: як ви там, дітоньки?.. А перед очі – чорне горе хмарою, наче тим бідним нащадкам Дорошевим день у день, рік у рік самі мордування на роду написані, а винні вони, грішні, – Ярема і Перпетуя.
– Обітницю даю тобі, святий Боже, – зашепотіла затято, – віднині й до скону відмовитися від усього мирського. Нема чого більш жадати! Найдорогоцінніше маю – любов, дитину, а більшого хіба треба? Присягаюся присвятити життя синові Гнату, а кожну копійчину, що собі на втіху пустити збиралася, у скриню складати до скону, щоби скриню ту заповісти нащадкам у сьомому коліні янгола мого доброго Яреми Петровича. Хай скарб золотий і молитви мої щирі допоможуть їм рід Дорошів зберегти і нас, грішних, простити… І ти, святий Боже, прости! Прости й почуй слова мої чесні, бо не маю сил брехати: мордуюся повсякчас, спокою не маю, та не каюся… Не каюся!
І нащо після того питати, чому рай порожній?..
Хрест на груди поклала, витягла із закутка скриню різьблену чималу, у якій і молочне порося вляглося би, – вичистила напусто і поклала на денце золотий червінець. Є початок.
…За тридцять сім років, навесні 1881-го, до канадського «Банку Монреаля» завітала скромно вбрана сива пані, і, хоч пан директор віддавав перевагу стратегічному управлінню, а не спілкуванню з клієнтами, цього разу вирішив відкласти поточні справи й навіть обід із французькими сирами на десерт, щоби вислухати відвідувачку, бо ошелешений клерк доповів: «Привезла до банку чималу скриню, повну золота, а сама, як глянути, – голодранка бідна. Хоч би не злодюжка».
Пан директор мав гостре око і мізки. Не вперше йому доводилося виводити на чисту воду шахраїв, що вони крутилися навколо банку, він навіть мав для того свою методу, та лиш глянув на прозору, як сльоза, стриману, аскетично вбрану жінку, що чекала на нього, як відчув незбагненну довіру й навіть покору, знані лише в дитинстві, коли ти про Бога вже чув і навіть молитви бубонів перелякано, та знав лиш одну світлу й непоборну силу – матінку свою, – що вона на той час ще янгол твій чистий і захисник єдиний, і так хочеться повсякчас цілувати її руки.