Покров
Шрифт:
– Хочеться, – прошепотіла Мар’яна. – Саме тут… З тобою.
– Ненавиджу цю гламурну шпаківню! – з такою злістю раптом процідив Хотинський, що Мар’яна смикнулася, вивільнилася з обіймів коханця, зиркнула на нього приголомшено.
Він уже всміхався. Підвівся. Наливав у чашки чай, розмірковував рівно.
– Не псуй наших мрій, Мар’яно! Ми житимемо у власному домі посеред квітучого саду, а не на горищі, під яким
– Нормальна консьєржка…
– Прошу, золотце! Тільки не про це бидло! – Хотинський подав Мар’яні чашку з чаєм, знову присів поруч. – Принеси нам завтра гарні новини… – сказав.
– Спробую… – прошепотіла не так уже впевнено. Щось таки розбилося, але Мар’яна так і не змогла визначити – що ж саме.
Ярема поманив і зник. Більше тижня без вихідних і передиху до чортиків в очах Мар’яна гортала пожовклі папери, кидалася то до реєстрів козацьких полків, то до фондів Чернігівського намісництва, вчитувалася в карлючки метричних книг: з-поміж імен невідомих людей випливали факти з життя Яреминих батьків і родичів – очевидці згадували багатий посаг Ганни Кандиби, коли та йшла за Петра Дороша, у метричних книгах знайшлися відомості про народження Петрового брата Самійла, що він був на двадцять рочків молодший за Петра, ревізькі реєстри свідчили про кількість кріпаків у Дорошів, купчі підтверджували, як Дороші розживалися винокурнями і землями, та ніде не випливло жодного факту про особисте життя Яреми. І тільки у спогадах чернігівського багатія Павла Галагути Мар’яна знайшла куций рядок про «героїчного товариша Ярему Дороша», з яким Галагута в 1812 році «гнав Наполеошку».
– І це все? Та бути не може! – обурювалася. – А де про вінчання, народження дітей?! Де?!
Не здалася. Спробувала визначити непрямі шляхи Яреминої долі, полізла в папери другої половини ХІХ століття, ближче до смерті Дороша, і тут, у метричній книзі сільської церковки під Ніжином, знайшла запис про вінчання на Великдень Яреминого дядька Самійла з дворянкою худого роду Ізоватових Перпетуєю. Загорілася. Давай далі метричні книги церковки гортати.
– Має і про Ярему щось бути!
Весна, літо… Під Ніжином люди народжувалися, вінчалися, хрестили дітей, помирали. І тільки восени після Покрови
– На Великдень вінчалися, а в жовтні вже дитинку похрестили?.. – Мар’яна усміхнулася. Нічого не міняється! Півроку тільки між Покровою і Великоднем. Значить, лукава Перпетуя встигла зогрішити із Самійлом ще до вінчання? А це ж Яреминому дядькові скільки на той час виповнилося? Він за брата Петра молодший на двадцять років, тож у 1843-му йому вже…
– Вісімдесят?! – вигукнула вражено. Уявила себе поряд зі старезним дідуганом, ледь не знудило. Дівчата теж не міняються! І тоді, і зараз заради грошей ладні хоч під паралізованого лягти! І, звісна річ, швидко «закріпитися» на новому плацдармі: завагітніти, народити нащадка, щоби вже багатому чоловікові – ніякого шляху назад.
– Перпетуя… Вічний двигун. Певно, ще та розпусниця, – Мар’яні захотілося дізнатися більше про амбітну блудницю з минулого: може, в архівах портрет залишився, бо подібні пані себе над усе люблять – який гламурний журнал не розгорни, обов’язково одна з таких утриманок зі сторінок надувними губками усміхається. І Перпетуя мала би замовити свій портрет. Неодмінно знаменитому художнику. Шевченкові, наприклад.
Та Перпетуя ховалася не гірше за Ярему – жодного мальованого зображення. Мар’яна тільки і знайшла згадку сучасників про раптовий продаж затишного маєтку під Ніжином, переїзд Самійла з дружиною і сином на Катеринославщину. І хай їй грець, тій Перпетуї! Не кидати ж пошуки Яреми на Чернігівщині й переключатися на Катеринославщину заради того, щоби роздивитися стерво, яке окрутило Яреминого старого дядька? Мар’яна знову занурилася в папери, підбадьорювала себе:
– Спокійно! Без поспіху! Я знайду… Не може так просто зникнути «героїчний товариш», який Наполеона гнав.
Історична площина набирала об’єму, заполоняла ввесь простір Мар’яниної уяви: Майдан, Хотинський, омріяне багатство, батьки, Поля, мрії, солодке й гірке – все щезало в морі живих емоцій чужих далеких пращурів. Заливали Мар’янину душу здивуванням і захватом, чіпляли випадковою подією – забувала про мету, надовго гальмувала над черговим жовтим папірцем, і тільки ввечері, коли шлунок скручувало від голоду, отямлювалася.