Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
– Но-но, Семйон, я й на суші накомандувався і, думаю, ще покомандую.
– Він, крекчучи, заліз в будку, виліз звідти з портфелем. Витяг замусолений загальний зошит, в якому робив акуратні записи ще на курсах судноводіїв-любителів.
– Бери. Повтори ще раз.
– І що у вас за звичка, товаришу капітан, - скривився Купчик, - ніколи мене без діла не залишите. Я вже ж і спросоння можу відповідати.
– Не канюч, юнга! Звичка у мене правильна. Ще в армії, як був старшиною, привчили: не лишай солдата, не лишай подчиньонного без діла. Залишиш - у нього всякі
– О господи!
– застогнав юнга.
– Та я вже й на суші давно перестав про женщин думать. А самоволка... У воду пірну, чи що?
– Не балакай лишнього, - обірвав його Галасун.
– Тут тобі не Подол, а море. Тут залізна дисципліна потрібна, інакше не бачити нам Ельдорадо, як своєї потилиці.
Купчик набурмосився і уткнувся в загальний зошит, а Панько Федорович набив люльку тютюном “Моряк”, засмалив. Потупцяв по човну туди-сюди, зазирнув у бачок для пального і скрикнув перелякано:
– Семйон! Семйон! Ти тільки глянь... Та кинь ти ці “Правила”, швидше заливай бак. Тільки-но заправляли, а вже майже порожній.
“Звірюка” справді поглинав воду, приправлену автолом, з незвичайною пожадливістю. Ніби спрага невтолима його мучила. Клопоту в аргонавтів прибавилося. Тепер вони почергово несли вахту, раз по раз доливаючи в бачок води. Але ходу човен не збавляв, і незабаром на горизонті вималювався високий південний оцупок Піренейського півострова.
Ура! Ура! Ура!
Гібралтар!!!
Ураган, як годиться, налетів несподівано. Чорні звихрені хмари низько налягли на воду, вітер здіймав хвилю за хвилею, і невдовзі все навколо збаламутилося, захрипіло, заходило у пекельній круговерті. Човен аргонавтів, мов тріску, пожбурило вгору, вниз. Ізнову - вгору, вниз. Та так, що голова пішла обертом, що кров холола в жилах. По кабіні, по фальшборту з ревищем застугоніла вода. Купчика не знесло в океан тільки тому, що обіруч уп’явся в стерно. Капітан обняв щоглу, як молодий молоду весільної ночі.
Човен залило водою, і тримався він на поверхні, хоч і осів помітно, тільки завдяки рятівним в’язкам очерету з дніпровських плавнів.
Мотор Л-6, цей “звірюка”, цей невибагливий пристаркуватий торохтій, це диво техніки атомного віку, поряд з яким усі ракетні сопла і атомні топки - ніщо, невинний дитячий лепет, так от, кажу я, мотор Л-6 замовк. Будемо знати міру, мій читачу. Вода в бачку - це ще півбіди, хоч воно і межує з фантастикою. Але вода в акумуляторі, в магнето, на свічках -це вже занадто. Занадто багато води...
Але облишмо мотор. Найдорожчий капітал - людина. А цей капітал мав жалюгідний вигляд. Власне кажучи, який він мав вигляд, важко було б уторопати, бо по головах, по зігнутих спинах Галасуна і Купчика перекочувалися з сатанинським ревищем величезні водяні вали. За що ж ти, стихіє, так немилосердно караєш сміливців?! Чи тобі жаль стало тих кількох каністр води, що заправили вони в бачок? Але ж вона повернулася
Е-е-ех... Не було справедливості на білому світі і нема. А Кацо? Де ж ти, вірний супутнику і товаришу? А-а-а... Не питаймо. Бо йому в ці хвилини теж не з медом. У нього ж, на відміну від нас, дихання - процес усвідомлений. Він і спить, заплющивши тільки одне око, бо другим стежить за хвилею, щоб не набрати в легенді води, не закашлятися. Тепер бідний дельфін, як не витріщав очі, ледве встигав відпирхуватися та відкашлюватися.
Коли за дві години ураган ущух так само несподівано, як і зірвався з цепу, капітан і юнга довго не могли прийти до тями. Вони тільки схлипували та спльовували солону воду.
– Де ж це ми, Семене Михайловичу?
– перший обізвався Панько Федорович.
Семен Михайлович гикнув - його страшенно нудило. Ще полив собі мокрі коліна жовто-зеленою рідиною, повів зачумленими очима навколо.
– Хто ж його знає, товаришу капітан. Десь позад нас має бути Гібралтар. Але де зад, де перед?
Можна було б, звісно, порюмсати та побідувати, але не ібуло на горювання часу. Треба рятувати в човні те, що вціліло. Добре, що хоч дверцята кабіни були причинені, а то все добро знесло б в океан. Купчик взяв відро, що плавало перед ним, Галасун виловив у кабіні свій моряцький кашкет - почали вихлюпувати воду. Підплив Кацо, глянув у човен і жахнувся, але тут і він нічим не міг допомогти.
Поволі води в човні меншало, і аргонавти побачили найстрашніше. Залишки харчів. Лежали вони у невеличкому кормовому відсіку, а тепер... На дні тоненький шар манної крупи, кілька кусників мокрих сухариків. І все. Газова плитка з балончиками вціліла, та що тепер на ній звариш? Одіж і постіль в кабіні мокрі до нитки. Папери, особиста справа на Кацо розлізлися на кланцур’я. Тільки обидві карти в поліетиленовому мішечку, касетки з відзнятою і чистою стрічкою та аварійна пачка сірників, що зберігалися там же, були сухі.
Це сталося надвечір 26 вересня, в понеділок. А ще кажуть, ніби вірити в прикмети - марновірство, безглуздя. Після того понеділка аргонавти цілий тиждень дрейфували на виході в Атлантичний океан, десь на траверзі Ліссабон - Касабланка. Мотор не заводився, хоч його й просушили, і на маховик намотували стометровий капроновий шнур, який щодуху цурпелив Кацо. Дивуватися нічого, хоч іскра і з’явилася, але ніякою шарпаниною не можна було довести температуру циліндрів до потрібного рівня. Ковдру-вітрило шторм зніс у море. Аргонавти позшивали докупи все, що лишилося - ліжник, пошиванку і напірник, дві пари сподників, тільники. Але після шторму, як на зло, такий штиль влігся на Атлантиці - хоч сам надимай щоки і дми у вітрило. Картатий зшиток теліпався на щоглі безглуздим абстракціоністським полотном. Кацо було взяв човен на буксир, але ж надовго його не вистачило, вибився із сил.