Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
Увесь Форум завмер. Члени Ради десятьох німо зиркали одне на одного.
Перший отямився головуючий.
– Де вони зараз?
– В Е-егейському морі, на т-травезі Афіни - Ізмір, - затинаючись, доповів Енц.
– Які засоби їхнього пересування?
– У всякому разі, це не лінкор, не лайнер. Очевидно, спортивне суденце, яка-небудь яхта... Таких яхт, усіляких ботів, надувних човників із зірвиголовами чимало нині шастає по всіх морях і океанах. Людям потойбічного світу, напевно, починають набридати комфорт і надійність, вони шукають боротьби зі стихіями без панцирів цивілізації, шукають первісних насолод...
– Та замовкніть же, нарешті, добродію Енц!
– не втримався Геродотіус.
– Нас нині
– А звідки мені знати?!
– ображено пирхнув Енц.
– Моя апаратура вислуховує потойбічний світ. Коли хочете знати достеменно, що робиться на Ельдорадо, організуйте внутрішнє підслуховування.
Форум приглушено загув, трибуни сколихнулися - ніби раптовий вітер пройшовся по рядах. Геродотіус вигукнув:
– Цього тільки нам бракує! Ми скоріше згодимося злетіти з усім своїм високонадійним гамузом у повітря, ніж підслуховувати одне одного. Я навіть не можу припустити такого, щоб хтось із ельдорадців самочинно, з власної ініціативи, без згоди співвітчизників видав у потойбічний світ наші координати. До того ж це, наскільки мені відомо, практично майже неможливо.
– Бачите, добродію Геродотіус, до чого ми докотилися зі своїми благодійницькими намірами...
– озвався доктор Синапс.
– Добродій Енц має певну рацію. Якщо вже ми маємо потойбічний світ за таку собі піддослідну зону, якщо ми вважаємо, що це етично - збирати про них геть усю важливу інформацію, то чому б нам не влаштувати розслідування тут, у нас?
Трибуни вибухли вигуками обурення, пронизливим свистом. Геродотіусу довелося чи не вперше в історії Ельдорадо скористатися сиреною голови засідання.
Коли хвилювання потроху вляглося, з місця підвелася Міс-і-Сіпі.
– Вельмишановні колеги і всі ельдорадці! Було б найгірше, якби ми. піддалися страхові, тим паче-підозрі. Це може бути і звичайнісінька випадковість...
– Дуже мила випадковість!
– зауважив Геродотіуе.
– Якщо не брати до уваги кількох жалюгідних мінут, то координати можна вважати точними. До того ж, добродійко Міс-і-Сіпі, звідки це ви взяли, що хтось зібрався когось підозрювати чи віддаватися в обійми страху? Даруйте мені, але я змушений нагадати: сьогодні на засіданні головую я. Не поспішайте з резюме. У вас є якась конкретна пропозиція?
– Є. Я пропоную провести референдум. Хай проголосують всі добродії ельдорадці, що досягли повноліття.
Хоча стіни Форуму і зведені з особливо надійних матеріалів, але тої хвилини, здалося, вони задвигтіли, здригнулися від грому вигуків і оплесків. Ті вигуки і оплески могли означати тільки одне - схвалення.
5. ТРАУР У КИЄВІ
І БУРЯ В АТЛАНТИЧНОМУ ОКЕАНІ
До карти, до тих капосних координат, що стали причиною такого шарварку у Форумі, я ще повернуся, геть усе з’ясую документально, надійно. А тепер час згадати про головних героїв - наших відважних аргонавтів. Не забули про них, цілком зрозуміло, і в Києві.
27 серпня надвечір в коридорі загальної квартири на Верхньому валу тричі задеренчав дзвінок. Розалія Юхимівна, не відриваючи очей від телевізора, кинула:
– Соню, наче до нас.
Соня, не відриваючи очей від потріпаного детективу “Кінець таємничого резидента”, кинула:
– А! Хто до нас може прийти...
– Ти хоча б у суботу вийшла, провітрилася.
Соня не вшанувала матір відповіддю. Дзвінок у коридорі знову озвався тричі. Розалія Юхимівна, ох-ох-ох-каючи, важко підвелася з дивана, покритого витертим килимом. Пересуватись їй, з усього видно, було важко. Взагалі невідомо, яким чином ноги утримували
– Тут живуть Купчики?
– Тут, - Розалія Юхимівна ступила обіч, даючи дорогу незнайомій.
Пропустила гостю в кімнату, запросила сісти. Соня і очима не повела, тільки гмикнула щось нерозбірливе у відповідь на привітання.
Сухенька зморщена жіночка примостилася на краєчку стільця, відрекомендувалася;
– Галасунша я. Мій чоловік разом з вашим робив. Недовго, правда...
– О-о-о!
– сплеснула руками Розалія Юхимівна ї, незважаючи на огрядність, заметушилася по кімнаті, навіщось зайшла у сусідню, а потім вибачливо до гості: - Я зараз, я на кухню, а ви тут уже посидьте, телевізор подивіться...
Гостя, ніби захищаючись, заперечливо підняла руки: “Не треба. Нічого не треба. Я тільки-но обідала”.
Господиня все ж почастувала гостю чаєм з домашнім печивом. За чаєм і з’ясувалася мета візиту Галасунші до Купчиків.
Галасуна поставили завідувати пунктом прийому утильсировини на початку 1966 року. Сім’ї Галасуна і Купчика ще не встигли перезнайомитися, як годувальникам випало вирушити в далекі краї на відповідальні заготовки. За домовленістю, кожен з них вдома сказав одне й те ж. Їду, мовляв, у відпустку разом з співробітником - в будинок відпочинку спортсменів-рибалок “Кринки” імені Остапа Вишні на Херсонщині. З Херсона Галасун і Купчик послали дружинам листи ідентичного змісту: до місця відпочинку добрався щасливо, листів не писатиму, бо ніколи, дуже добре клює, жди додому з сушеною і копченою рибкою, можливо, затримаюсь ще на місяць. Аргонавти точно розрахували: за місяць, за два вони виберуться на такий оперативний простір, де будуть недосяжні не лише для жінок, а й для набагато прискіпливіших інстанцій. Дружині Галасуна тим часом почали верзтися дивні сни, і оце, взявши за п’ять копійок у довідковому бюро адресу Купчика, прийшла поділитися своїми тривогами. За чаєм вона переповіла Розалії Юхимівні свій останній сон:
– Стою я, знаєте, наче на березі моря з моїм Пантюшею. Коли це виринає кит-риба і отак до нас, під берег пристає. Пантюша обнімає мене, прощається, вилазить на кита. Тут іще якийсь невеличкий чолсгвічок сунеться за ним. Слизько їм на киті, незручно, от-от посковзнуться - і в море. Я аж стогну, аж хропу уві сні зі страху. Але нічого, прилаштувалися - ухопилися міцно за цівку, що пирскає з китової голови. Розвернувся кит, теліпнув у мене під носом хвостякою - і гайда в море. І попливли вони, і попливли... А я, хоч і стою на березі, бачу, де пливуть... Якісь усе не наші землі, государства. То ніби крокодили хочуть їх поцупити з кита, пащами зубатими клацають, то хвиля от-от змиє... А потім - тьма, нічого. Хоч і сплю, а знаю: минуло вже немало днів, а я знову стою на тому ж місці, виглядаю з моря кита. От і показався він, а на ньому, вхопившись за цівку, стоять Пантюша і той незнайомий чоловік. І на головах у них золоті корони, як у царів. І впізнаю Пантюшу, і не впізнаю, бо геть молодим він став, точнісінько таким, як тоді, коли тільки побралися. Пристають... А Пантюша на мене і не глянув. Узяв попід ручку свого дружка, пішов берегом угору, а перед ними коток величезний розмотується, розмотується, килим небаченої краси під ноги стелиться. І звідки тільки набралося - наро-о-о-ду! Все квітами, букетами їх засипають, а жінки і навіть дівчата вибігають на килим, цілують Пантюшу і його дружка, а вони йдуть і йдуть, піднімаються на гору, а там казьонний дом високий-високий стоїть, і солдати віддають їм честь, попід руки беруть. А я так і залишилася на березі, а біля мене якесь корито - де тільки воно взялося - валяється розбите...