По-модньому

Посвячена артистці

О. І. Віриній

ДІЙОВІ ЛЮДЕ:

Гаврило Потапович Вареник– багатий козак.

Зінька– дочка його, літ 20.

Наталка– друга дочка, 10 літ.

Вівдя– наймичка, заїка.

Орина Власівна Дзвонарська– вдова, сусідка.

Овсій Кравчук– молодий парубок; дальній родич, за приймака.

Перепетуя Самсонівна Дембицька– із бідної шляхти, з примхами.

Сисой

Хододатович– синок її.

Свирид– хлопець, наймит.

Діється на лівім березі Дніпра.

Середина багатої козачої хати. Ліворуч - лави, мисник; праворуч - канапка, два кріселка. По стінах - генерали і страшний суд. В убранстві видно панські примхи, перемішані з простою обстановою. Двері просто і праворуч в кімнату.

Зінька сама.

Зінька (вишива сорочку). Що це й досі батька нема? Усе їздять по панах та по панах... і хазяйство закинули...Ох, це все Дзвонарська крутить! Як умерла покійниця матуся, то батько й почали з тією Ориною Власівною кумпанію водити. Вона їх і з панами звела,- хвактурує [1] за гроші... Піде колись на вітер наше добро! І дома тут через неї життя нема: все якісь моди заводить; ні ступити, ні походити. І батько... ох, ох, ох! Хоть би вже мені заміж швидче абощо! А то так остобісіло! Так через неї ж і не оддадуть за простого, а од тих паничів-глистюків аж верне! А от Овсій Кравчук - який славний, і смирний, і роботящий, і парубок з себе моторний та і з нашого роду; а за мною - так просто господи! Б, вже терпіла, терпіла та, мабуть, і годі скажу! Ех, доля моя сирітська! (Замислюється і співа):

Ой ти, дівчино зарученая, Чого ти ходиш засмученая? Ой знаю, знаю, кого кохаю, Тільки не знаю, з ким жити маю. Вийду на поле, гляну на море,- Сама я бачу, що мені горе; Сама я бачу, чого я плачу, Що я милого нігде не бачу! Кого любила, того згубила, Кого кохала, того стеряла; Кого не знала, руки зв’язала, З своїм нелюбом світ зав’язала.

Зінька і Наталка.

Наталка (спочатку у кімнаті біля дверей, а далі вибіга: пританцьовуючи і крутячись). От і прибралась, бач, яка цяця, бач, яка краля! (Співа):

Набік, хлопці, набік, хлопці, Бо чорт мужа несе: Як побачить мене з вами, Його трясця затрясе!

(Вибіга з цуценям, прибратим

у якусь спідницю).

Одішлю я чоловіка, Де й уродиться музика; Як заграють на басолі, Буде хлопцям не до солі! Та яка ж, хлопці, я Гарна та моторна! А ти брись, одчепись: В тебе пика чорна!

Зінька. Де це ти такої пісні вхопила?

Наталка (крутиться). Або що?

Зінька. Не співай мені: погана.

Наталка. Чому?

Зінька. Тому що слухай, коли кажуть.

Наталка. То яй другої вмію! (До цуценяти).

Б, ти-бо не кусайся, коли з тобою бавляться! (Співа).

Ду-ду-ду! Ду-ду-ду! Уродилась на біду - Пальцем хату вимітати, Пригорщами воду брати! Транди-ба, транди-ба! Ох, я стала слаба; А як бубон загуде, Мене й мертву підведе! Бу-бу-бу! Гу-гу-гу! Дід зігнувся в дугу... А як поведу плечима, То й старого чорт не втрима! Бов-бов-бов! Бев-бев-бев! Дід з натуги умер; Узялася я у боки Та й пішла по хаті в скоки!

Зінька. Отже ти доспіваєшся, поки я тебе по губах не лясну! Кинь мені цуценя та роби!

Наталка. Гм, роби! Я ще маненька!

Зінька. Маненька! А пісень великих співаєш!

Наталка (проганя цуценя). Е, співати не важко!

Зінька. Ну, достанеться тобі за пісні.

Наталка. Це мене Пріська вивчила.

Зінька. Щоб ти мені до неї ні ногою!

Наталка (лащиться). Зінько, голубочко, я слухатимусь, коли ти висилатимеш з хати.

Зінька. Гм, чортеня...

Наталка. А яка ти гарнесенька, сестрице, сьогодні! У стрічках та у плахті. Чого ти щодня так не ходиш?

Зінька. При матері ходила, а тепер ота моди завела; батько силують до кохт.

Наталка. І я тієї Власівни не люблю... я їй межи очі плюну. Можна, Зінько?

Зінька. А батько?

Наталка. А я плюну та й утечу: мене не піймають!

Зінька (обніма її). Голубочко моя!

Наталка (цілує її). Ти така в цьому гарна, така гарна!

Ті ж і Овсій.

Овсій (що увійшов при остатній мові). А правда, чудесно, як намальовані; а то неначе в хомуті ходите.

Зінько. Ой, це ти, Овсію?

Овсій. Та я ж.