Перверзія
Шрифт:
— Перестань, Казаново, — зимно мовить Ада.
— Але я прийду не сам, — провадить наш фантазер Перфецький. — Зі мною будеш ти. І ми удвох заліземо в її крокодиляче лігво…
— Спинися, коню, — каже йому Ада, проте, можливо, що й не йому, позаяк у галі показався расовий арабський огир на довгих тонких ножиськах, якого провадить за вуздечку смаглий інкогніто, що з усіма вітається.
— Альборак Джабраїлі, — назвався сей останній, притримавши коня просто перед Адою з Перфецьким.
Кінь станув
— Я приїхав на ньому зі самої Швеції, — з'ясував пан Альборак. — У Балтійському морі мусів запакувати його на корабель. Перехворів морською недугою і цілком відмовлявся від вівсянки.
— Але як вам було дістатися сюди, аж на острів? — виявила чемну заінтересованість пані Ада.
— О, тут пішло значно простіше! — розчулився таким знаком уваги пан Альборак. — Справа в тому, що ми обидва пречудове плаваємо.
Однак, по всьому видно, щось наші Ада зі Стахом не надто цьому повірили — як співрозмовця їхній, так і двоколісний приятель його не виглядали ніби щойно скупаними у венеційських водах. Стасьо, щоправда, попестив рукою мудрий конячий писок і з цілою можливою поштивістю сформулював понижче запитання:
— Як звати вашого красеня, сер?
— Само собою зрозуміло, що Росинант, — значно ширше всміхнувся Джабраїлі. — До речі, шановні, чи вам щось відомо про пана Мавропуле? Приїхав уже чи ні?
— Маю вражіння, що ні, — дала до зрозуміння Ада.
— От коли приїде пан Мавропуле, все й почнеться, — загадково проголосив Альборак Джабраїлі і, приязно подзеленькавши на прощання роверовим сигналом, відійшов у своїх клопотах.
Ада з Перфецьким ще довший час наслухали виразне цокотіння підків за плечима.
Вискочив перед них яко чортик знова пан секретар Даппертутто з нетлінною папіроскою і, не сповільнюючи ніг, таки потрафив завдати Стасьови своє питання (до Ади підморгнувши):
— Пане Парф'янський, чи готові вже назвати тему вашого відчиту?
Відповіди проте не почув, овіяний хмаркою ніжних гостес. Та й не було жадної відповіди.
Тим часом досконало вирозумілий на ситуації пан Різенбокк заїдав собі каву з тістечками, аж йому кришки на підлогу сипалися.
А які ж імениті гості снують довкола, які слави ходять отак попри нас просто! Впізнаю серед них і Жорж Занд, і Барбру Стрейзанд, і двох-трьох Аманд, і ще когось у турецьких шальварах, а рівно ж звертаю увагу на инших визначних осіб, що наш теперішній український монарх не є серед них аж так непоказний. Удається мені принагідно в Його Королівської Милості дещо запитати. От таке собі інтерв'ю-бліц.
— З якими почуттями Ви прибули до Венеції, Ваша Милосте?
— Запрошення сюди, на сей феєричний збір учених і Діячів, розцінюю яко
— А в який спосіб Ви, Ваша Милосте, взагалі до Венеції добулися?
— Мене доставлено спеціяльним військовим літаком еспанських збройних сил до повітряної гавані «Марко Польо». Звідтам я взяв таксівку.
— І останнє запитання, Ваша Милосте. В якому готелі мешкаєте?
— Я зупинився не в готелі, а в знайомого короля Сардинії, котрий має незлу кватиру на острові Лідо.
— Сердечно дякую, Ваша Королівська Милосте.
— Нема за що. Передайте це моїм підданим в Україні.
Рухаюся далі гінко по-репортерському, наздоганяючи пані Аду з Перфецьким, котрі, галею «Ченакольо» плавно вихитуючись, запізнають щоразу нових і нових приятелів. А що то за старий сивий чоловік, похилий і згорблений, сидить на лаві попід стіною, а дві зграбні гостеси-вісімнадцятки йому коліна вправними руками масують? Виглядає за віком не менше, як на столітнього, і так лагідно до всіх усмівається, аж йому слинка в устах стоїть. А це, мої кохані, щоб Ви знали, сам Мессір, сам професор ді Казаллегра, презес означеної вище фундації.
— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.
— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.
— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції? — без передслів'їв інтересується патріярх.
— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.
— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.
— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.
І по цих словах надовго замовкає.
— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.
— Ні. Він хоче поговорити з тобою.
— Тоді нехай говорить!
— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.
— Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської гімназії, — знизує панич Стах плечима.
— Будь уважний, — зауважує йому Ада, зауваживши, як у старенького починають легко тремтіти вуста на знак зауваження, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталося.
— Венеція, Венеція… — сказав професор. Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.
— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій. «А ти вже цілком старий», — хотів на це, смію думати, відреагувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.