Паруси над степом

Близнець Віктор

— Хлопці, капає! — підскочив Шумило. — Надворі березень!

На цю новину кожний відгукнувся по-своєму.

Грицько. Справді, весною повіяло. Вже, мабуть, перші проліски з’явилися.

Михайло. Саме пора боронувати ріллю. Ех, оце б пару коней, і пішов би степом…

Володька. Болотяка зараз — по коліна. Як ти, Грицьку, подибаєш додому?

Грицько. На животі полізу. Аби скоріше…

Випадок, дрібний випадок прискорив час їхньої втечі.

Зінько лежав найближче до сходів і не спав,

а дрімотливо мружив очі. Внизу, в першій кімнаті, пиячили німці, і Михайлові здалося, що вони сидять у нього над головою. Він чув навіть, як вони плямкають губами, як дзвенять чарками. А коли есесівці загорлали пісню — надсадно завібрувала ляда. Зінько підняв голову і зрозумів, нарешті, секрет акустики: очевидно, Володька забув причинити ляду — жовтим квадратом світився хід на горище. І — що за чортовиння! — в тому квадраті з’явився привид… кирпатий носик, тоненькі кіски, пара оченят. Ти ба! Мабуть, дочка дядька Антона. Дівчинка зі страхом, з дитячою цікавістю заглядала на темне горище. Михайло приклав палець до губ, хотів сказати: тс-сс!.. І чи Зінькові патли, чи його застереження настрахали малу — вона з пронизливим криком, немовби м’яч, покотилась по сходах. В коридор вибігли німці. Трах, бах! — захряскало на сходах.

— Пан, то кицька… кис-кис… — розгублено лепетав дядько Антон.

— Хлопці, назад! — Шумило стиснув рукоятку нагана, цілячись на світлий квадрат. Спіймав на мушку лису голову, і палець торкнувся курка… Німець закліпав осоловілими очима: темрява, тиша…

— Мяу, кис-кис, — писклявим голоском лисий покликав кішку і, реготнувши ні з того ні з сього, посунув униз.

Вгамувавши трохи шалений стукіт серця, Володька прошепотів:

— Тільки стихне — на землю. Все! Більше не граємось в піжмурки.

* * *

Ось вона, та місцина, про яку говорив Шумило!

За двогорбою спиною древньої Козацької могили починалося урвище — таке стрімке й обривисте, що й дикі кози його обходили. Внизу, коло підніжжя глинистої стіни, хлюпотіла річка, а далі широкою долиною розлилося смарагдове море очеретів і верболозу.

— Десь тут я бачив нору, — Шумило на «батькових» посунув з гори, гуркочучи крем’яхами, і приліпився на верхньому карнизі. За ним спустилися Грицько з Михайлом.

Праворуч карниз був ширший, і там приткнувся кущ дерези. За цим кущем чорним півколом зяяла діра. Колись, очевидно, була вона обмурована, але потім цегла поросла мохом, павуки заснували її тонкою марлею. Володька просунув залізний лом — лом повис у руці. Значить, глибоко!

— Ну, прощавай білий світ! — Шумило звісив ноги, помахав ними в порожнечі, підморгнув хлопцям і… — Ап! — долинуло з підземелля.

Настала тиша. Страхітлива паща, проковтнувши одного, немов чекала: хто там наступний?

— Володь! Де ти? — пригнувся Грицько.

Гуд-гуд-гуд, — задвигтіло в підземеллі.

І раптом гора озвалася:

— Хлопці, стрибайте!

Шшах! — полетів Михайло. Шшах! — полетів Грицько.

Під ногами твердо… Слизька багниста темрява… І холодно, як в льоднику… Ггга! — налетіло ззаду.

— Тю, це ти, Володько?

Темрява зареготала.

— Зараз

таке побачите…

Блиснув ліхтарик (Володьчин трофей з Кіровограда), вузенький пучок світла поповз угору по замшілій стіні й уперся у високе склепіння.

— Ого, який зал!

— Що б це могло бути?

— Батько мені розказував, — Шумило повів ліхтарем убік, і синюватий промінь, витягнувшись, як комарине жало, ледь торкнувся протилежної стіни. — Батько розказував: колись над урвищем стояла козацька фортеця… Бачили — цегла деінде валяється на горі? Ото, мабуть, рештки… А печера… Я знаю для чого? Може, склади були…

Оглядаючи зал, хлопці наткнулись на східці. Ступили раз, вдруге, втретє і… вперлися в глуху стіну. Шумило знічев’я вдарив ломом — і лом провалився в порожняву. Розваляли замурований хід — нова галерея. Ще більша, ще просторіша. Тільки запах — як з гнилої бочки…

Загомоніли навперебій.

Грицько. Оце штаб-квартира!

Володька. Тарасу Івановичу скажемо: до нас, батьку, під землю! Бо там, в Краснопілках, згребуть собаки.

Грицько. А тут — столик для Ліди… Друкарська машинка. Листівки запустимо.

Михайло. Нари треба зробити. Краснопільських хлопців заберемо до себе. Та й наших чимало буде.

Грицько. Інтересно — приймач братиме? Через гемонську товщу? Принесу з лісосмуги, попробуємо.

Володька. Про нашу хату дамо знати поки що тільки Тарасу Івановичу. І Ліді, звичайно. Вона, так би мовити, на легальному становищі, це дуже зручно: зв’язківець. Без зв’язку ми ніщо, ми ховрахи під землею… Ну, й батькам перекажемо. Хай знають: ми повернулись, живі й здорові.

Михайло. Як?! І Хмелю скажемо?

Це слово само собою злетіло з Михайлового язика. Він спитав, і гарячий струмінь обпік йому щоки. І пригадалась школа, галасливі збори, коли приймали Гришу в комсомол. І тоді Зінько, не подумавши, ляпнув про те, що батько чи дід Хмельового колись прислужували куркулеві (Михайло й сам добре це знав). І тоді приголомшила його тиша, така ж нестерпна, як зараз в підземеллі. Зінько — це надовго врізалось в пам’ять — зловив на собі презирливий погляд Ліди. А потім піднявся класний керівник Тарас Іванович.

— Стало модно чомусь, — промовив хриплувато, — розбирати людей по кісточках. Жива людина, запам’ятайте, не бездумний прилад, не компасна стрілка: як не крути, а вона в один бік показує. Куди батько, мовляв, туди й син… Запам’ятайте: ви самі, ваш колектив ліпить характер кожного і… Гриші. Який у вас духовний заряд, такий і в нього. Не спішіть ганьбити когось — себе ганьбите.

Приголомшлива, нестерпна тиша запала в підземеллі. Вічна пітьма катакомб крижаними очима дивилась на Михайла. Яке маєш право не довіряти Грицькові? Ну, прямий ти, обтесаний, рівний, як дишло. Та чи не криється за цим твоя обмеженість? Твоя неспроможність зрозуміти товариша, у якого не таке просте життя? Може, він глибше почуває, де зло, а де добро, що вистраждав свої переконання, свою мрію, що відстояв їх в нелегкому двобої?