Паруси над степом
Шрифт:
— Думаєш, мені не гидко? — стиха проказав Володька, і в голосі його вчувався притаєний біль. — Глянеш на степ — твоя ж земля пустує, до рук проситься: «Зори, засій!», а ти — дуриш її…
Льонька здивовано придивлявся до Володьки: це був уже не той безжурний балакун-жартівник, невтомний заводіяка, якому й море по коліна. По-дорослому сутулячись, він мовчки стояв коло віконця, перебираючи невеселі думи, і тоскно поглядав у степ.
— От що, батьку, — врешті сказав Володька, — звари стельвагу. Тільки так, щоб до вечора
Батько похитав головою: «Наберусь клопоту з вами, хлопці». Проте не одмовився.
— Зараз ми з Льонькою склепаємо. А ти, сину, поки вільний, оці штучки випилюй.
Кожний взявся за діло. Льонька підскочив, на льоту піймав кінець жердини, відполірованої долонями, потяг ручку на себе — пузато надувся міх, засичало притушене горно. І кузня одразу ожила, заграла. «Ух, ух!» — зітхав старий зморшкуватий міх. «Дзень-дзелень!» — видзвонювала наковальня під молотом Шумила. «Вжи-вжи!» — вгризалася Володьчина ножівка в крихкий сріблясто-білий метал.
Володька зважив на руці кілька легких, щойно випиляних трубок. «Гм-гм, — наморщив він лоба. — Дивні штуковини виготовляє батько. Для чого ж вони? Ні до плуга, ні до сівалки»… У Льоньки аж язик засвербів, так і кортіло сказати, що дядько Карпо начиняє ті трубки жовтим порошком, і якщо трошки насипати порошку й камінцем вдарити — здорово бахкає. Проте Льонька не сказав, бо щось ніби смикнуло його: «Тссс!.. Держи язик за зубами».
А тим часом Володька, перекидаючи з долоні на долоню блискучі трубки, підійшов до батька; коваль з усього розмаху бив по м’якій, наче тісто, розпеченій до білого заготовці, він, здавалось, не помічав сина.
— Тату, — нерішуче пом’явся Володька, — і мені б десяток… трубок… готових.
— Ти звідки знаєш, що це таке? — Шумило холодно зиркнув на сина з-під смоляного чуба, та Володька не стушувався. Невинно округлив очі, повні лукавих смішинок. І батько не стримався — теж посміхнувся.
— От дітки! — посварився явно без злості. — Чого стоїте? До роботи!..
Розійшлися по своїх кутках, деякий час працювали мовчки. Володька, щоб, мабуть, перевести розмову на інше, показав рукою у двір:
— А чого це індики на колодах розсілися?
— Долю твою вирішують. У кого, значить, наймитувати будеш: у пана Швайки, чи у пана Криворотька… Піди послухай.
Володька збив шапку набакир, руками — шурх у кишені, перевальцем посунув до радників. Поруч з колодами лежала дірява коробка безтарки, перекинута догори дном. На неї й присів Шумило.
— Тютюн у вас є, панове?
Пани громадяни враз притихли. Бач, поштивий став Шумилів годованець! Корчить усмішечку, а за пазухою, либонь, камінь. Чи, може, й справді за розум беруться голодранці?
Щоб позбутися сторонніх вух, Федоренко пробасив начальницьким тоном:
— Йди, йди, стельвагу ладнай. Сівбу кінчайте, бо й так затягли.
Але Швайка змилостивився — простяг хлопцеві
— Зважте, панове, — Криворотько особливо натискав на слово «панове». — Зважте на одне: вся земля до Козацьких могил — то моє кревне…
— Не можна так, пане Криворотько. Там добра сотня десятин…
— Пане Федоренко!..
— Пане Криворотько!..
Володька зручніше вмостився на безтарці («Таки точно! Землю ділять індики!»), пустив кільцями дим і раптом змахнув од очей сиву хмарку: з-за рогу кузні виткнувся німець. «Фю-у-у! — присвиснув Володька. — Зондеркомісар Люман!»
Високий німець у чорному плащі злим рішучим кроком наближався до гурту. Правою рукою висмикував із кобури пістолет. Очі його цілились на товсту м’ясисту шию Березовського.
Володька пригнувся, пальці самі намацали низ перекинутої безтарки, і він незчувся, як шмигонув під дашок, і тіло його прикрила простора дощана коробка. Підняв голову, вухом припав до щілини: розпалившись, радники випиналися один перед одним.
Повагом, з відчуттям власної гідності рече пан Березовський:
— Сьогочасний мент, вельмишановні, знаменує повернення маєтностей їх законним власникам. На руках у мене гербова бумага, якою пожалували мого отця сам гетьман Скоропадський (царство йому небесне!). Кожен мусить отримати те, що йому належить по праву…
— Нє, слухайте сюди! — вихопився Швайка. — Що ж получається? За царя я мав дулю з маком і теперечки..
Рип-рип! — вже коло безтарки проскрипіли чоботи.
— Встать! — наче молотом, бухнуло по головах радників. — Почему сідєть? Почему не работать?
Крізь чималу шпарину видно: немов кілки, виструнчились пани громадяни, роззявивши роти на Люмана.
— Саботір! — німець замахнувся пістолетом. Хрясь! — гепнувся Березовський на безтарку. Решта панів кинулась урозтіч.
— Наз-з-зад! — потряс пістолетом Люман. — За мною!
Втягнувши голови в плечі, побрели радники за Люманом. Йшли, як по тонкій кризі, не спускали очей з рипучих офіцерських чобіт. Лопотіли на вітрі поли плаща, пістолет раз у раз підбадьорював: «Марш! За мною!»
Коли конвойоване панство повернуло за кузню, ще тліли біля колод недопалки. Тихо стало в дворі. Та ось ворухнулась перекинута безтарка, з-під дашка викотився Володька. Встав, обтрусився і — в кузню.
— Бачили цирк?.. Лев і дресировані гавки.
Шумило з Льонькою давились од сміху.
— Куди ж він їх повів?
Льонька скочив на підвіконня і, мов горобчик, уткнувся носом у шибку.
— Он де вони! — аж підстрибнув.
У балці, де зібралось ціле озеро дощової води, застряв автомобіль «БМВ». Шофер люто крутив баранку, колеса буксували, чорне місиво струменем летіло з-під крил, машина з ревом сіпалась і все глибше тонула в багнюці.