Парфуми

Зюскінд Патрік

Одночасно відбулося засідання суду. Магістрат вирішив без обговорення вважати «справу Г.» вичерпаною, папери без реєстрації передати в архів і розпочати новий процес проти досі невідомого вбивці двадцяти п’яти дівчат у районі Граса. Лейтенант поліції отримав наказ негайно почати розслідування.

Вже наступного дня злочинця знайшли. На підставі однозначних доказів заарештували Домініка Дрюо, майстра парфюмерної справи на вулиці Лув, у халупі якого було зрештою знайдено одяг і волосся всіх жертв. Спочатку Дрюо все заперечував, але судді не давали ввести себе

в оману, тож після чотирнадцятигодинного катування він у всьому зізнався і навіть просив якомога швидшої страти, яку йому вже наступного дня й було організовано. Його повісили на світанку, без гамору, ешафоту й трибун, були тільки кат, кілька членів магістрату, лікар і священик. Труп, після того як смерть констатували й занесли до протоколу, не зволікаючи, поховали. На цьому справу було вичерпано.

Місто його й так уже забуло, та ще й старанно, аж мандрівники, які потім прибували і мимохідь запитували про горезвісного граського вбивцю, не знайшли жодної нормальної людини, яка могла б дати їм довідку. Лише кілька дурнів із Шаріте, невиліковні божевільні, ще белькотіли щось про якесь величезне свято на площі біля брами, через яке вони мусили звільняти свої палати.

А незабаром життя знову потекло звичним річищем. Люди старанно працювали, добре спали, займалися своїми справами і вважали себе порядними. Вода, як і колись, дзюрчала з численних джерел і струмків, розносячи мул провулками. Місто знову постало жалюгідне й горде на ланах родючої долини. Сонце пригрівало. Надходив травень. Збирали врожай троянд.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

51

Гренуй ішов ночами. Як і на початку своєї подорожі, він уникав міст, обминав гамірні вулиці, лягав спати на світанку, вставав увечері і йшов далі. Жер усе, що траплялося по дорозі: траву, гриби, квіти, мертвих пташок, черв’яків. Він перетнув Прованс, переплив в украденому човні Рону південніше від Оранжа, йшов за течією Ардешу, доки заглибивсь у гори Севенни, а потім подався далі на північ, до Альє.

В Оверні він наблизився до Плон-дю-Канталь. Верх виднів на заході, величезний і сріблясто-сірий у місячному світлі, й Гренуй чув запах холодного вітру, який долинув звідти. Але він не мав бажання йти туди. Гренуй більше не нудьгував за печерним життям. Цей досвід був уже випробуваним і виявився непридатним для життя. Точнісінько, як і інший досвід — життя серед людей. Задихаєшся й там, і тут. Гренуй взагалі не хотів більше жити. Він хотів повернутися до Парижа й померти, — ось чого він хотів.

Час від часу Гренуй сягав рукою в кишеню й стискав у руці маленьку скляну пляшечку з парфумами. Пляшечка була майже повна. Для виступу в Грасі він витратив якусь краплю. Решти вистачило б, щоб зачарувати цілий світ. Якби він захотів, то змусив би в Парижі не десятки, а сотні тисяч людей захоплюватися ним; або прогулятися до Версаля, хай би король поцілував йому ноги; написати напарфумленого листа Папі, щоб той оголосив його новим Месією; змусити королів і кайзерів помазати його

в Нотр-Дамі на Верховного Імператора або навіть на самого Господа Бога — якщо Бога взагалі можна помазати на царство.

Все це Гренуй міг би зробити, якби тільки захотів. Мав владу для цього. Її він тримав у руці. Владу, що була сильнішою, ніж влада грошей, чи влада терору, чи влада смерті: невідпорна змога викликати в людей любов. Тільки одного не могла дати ця влада — людського запаху. Хай навіть перед цілим світом він, завдяки своїм парфумам, явиться Богом, — якщо ж не має власного запаху, то й сам ніколи не довідається, хто він є насправді, відтак йому на все наплювати — на світ, на себе, на парфуми.

Рука, що тримала пляшечку, ніжно пахла, і коли Гренуй підносив її до носа й принюхувався, йому ставало сумно, й він на кілька секунд забував, що треба йти, зупинявся й лише нюхав. Ніхто не знає, які це насправді парфуми, думав він. Ніхто не знає, як добре вони зроблені. Інші піддаються тільки їхній дії, навіть не знаючи, що це парфуми і що саме вони діють і зачаровують їх. Єдиний, хто зміг оцінити їхню справжню красу, це я сам, бо я створив їх. І разом з тим я єдиний, кого вони не можуть причарувати. Я єдиний, для кого вони не мають значення.

А іншим разом, коли він був уже в Бургундії, йому спало на думку: коли я стояв за муром, під садком, у якому гралася рудоволоса дівчинка, і її аромат долинав до мене, — чи скорше навіть передвістя аромату, бо справжній аромат взагалі ще не існував, — може, те, що я почував тоді, було схоже на те, що почували люди на майдані біля брами Кур, коли я затопив їх своїми парфумами?.. Але потім Гренуй відкинув цю думку: ні, то було щось інше. Бо я ж знав, що прагну не дівчинки, а її аромату. А ті люди думали, ніби прагнуть мене, а чого вони насправді хотіли, залишилося для них таємницею.

Потім Гренуй уже зовсім не думав, бо роздуми не були його стихією, та й тим часом прийшов до Орлеана.

Він переправився через Луару. А за день по тому його ніс упіймав запах Парижа. 25 червня 1767 року Гренуй увійшов до міста вулицею Сан-Жак о шостій годині ранку.

День був спекотний, найспекотніший у цьому році. Тисячі різних запахів витікали звідусіль, наче з тисяч лопнутих гнійників. Не було жодних ознак вітру. Овочі на ринку зів’яли ще до полудня. М’ясо та риба протухли. У провулках стояв сморід. Навіть річка, здавалося, вже не тече, а тільки стоїть і смердить. Було точнісінько так, як у день Гренуєвого народження.

Новим мостом він перейшов на правий берег і далі до ринку й до Кладовища невинних. В аркадах склепів вздовж вулиці о’Фер він сів на землю. Територія кладовища лежала перед ним, як зруйноване гарматами бранне поле, розрите, посмуговане, поцятковане могилками, засіяне черепами та скелетами, без дерева, куща чи травинки, — звалище смерті.

Навкруги не було видно жодної живої душі. Трупний сморід став таким важким, що пощезали навіть могильники. Вони прийшли знову тільки після заходу сонця, щоб при світлі смолоскипів до глибокої ночі рити ями для мертвих наступного дня.