Операція «Вольфрам»
Шрифт:
— Але ж я не маю тих документів, бо я не давав доручення панові Міллеру. Я маю лише договір про орендування корабля.
— Нічого. Зараз підете разом з моєю людиною до мого приятеля-нотаріуса і він оформить документ з потрібною датою. Це буде коштувати трохи більше, ніж звичайне доручення, але хто займається підозрілим бізнесом, той мусить платити за власний провал.
— Я й так плачу і плачу, — почав нарікати Габон.
— Хіба я намовив вас затопити корабель?
— Я беру вину на себе. Гаразд. Але чому тільки я повинен покривати видатки, пов'язані зі зникненням корабля? — зауважив Міллер.
— Дуже слушне
— Навіщо ця подорож? Можна добре заховатися і в Європі.
— Можна, — погодився Ціммерман. — Але лише тоді, коли мине перша хвиля пошуків. Треба зачекати принаймні шість місяців, поки Скотленд-Ярд та Інтерпол трохи витратять свою енергію. А багаті підстаркуваті туристи, які подорожують з гідами по різних країнах світу, найменше впадають у вічі. Вони схожі на святих корів — всі про них дбають, бо мають прибуток з туризму.
Фредерік Габон знову мусив витягнути чекову книжку, що він зробив досить неохоче. Фок також відірвав чек. Обидва чеки забрав Ціммерман.
— Краще буде, якщо я візьму ті чеки, а Міллєрові виплачу готівкою.
Після детальнішого обговорення плану Арнонд Фок поїхав просто в аеропорт, аби повернутися в Роттердам і вже там очікувати на подальший розвиток подій. Фредерік Габон разом із Антоном Міллером та секретарем Ціммермана поїхали до нотаріуса, щоб оформити відповідне доручення. Швидко залагодивши цю справу, ліванець поїхав в аеропорт. Він розраховував на вільне місце в літаку на Афіни, звідки вже досить легко дістатися в Англію. А швейцарець повернувся до приятеля, і г>они разом попливли на острів.
— Посидиш у мене чотири-п'ять днів, — вирішив Ціммерман. — Треба приготувати тебе до великої подорожі.
— В якій ролі накажеш мені виступати?
— Мабуть, англійця. Ти знаєш англійську мову так, ніби там народився.
— А професія?
— Ясна річ, пенсіонер. Найкраще — колишній військовий. Це б відповідало твоїй статурі та енергійній ході. Крім того, військові здебільшого досить маломовні, тож ніхто не тягтиме тебе за язик. Твоє хобі — оглядання пам'яток стародавньої культури й купування всіляких кольорових альбомів на цю тему.
— Тільки не примушуй мене носити монокль в оці.
— Це скоріше характерно для прусських юнкерів часів першої світової війни. Тож можеш не хвилюватися.
— Чи є в Стамбулі якась туристична фірма, котра організовує подібні подорожі?
— Безперечно, є. Але ми не скористаємося її послугами. Полетиш у Багдад і там станеш клієнтом будь-якої туристичної фірми, котра знайомить зі стародавніми пам'ятками. Багдад аж кишить такими фірмами. Від Тегерана ми, мабуть, відмовимось. Потім візьмеш курс на Індію. Так і подорожуватимеш від країни до країни. Сполучені Штати проминеш, зате побуваєш у Мексіці. І не забудь добре оглянути Індонезію. Півроку пролетить, як оком змигнеш. Потім знову приїдеш до мене й порадимося, що робити далі. До речі, ти маєш відповідний англійський паспорт?
— Так. У моїй колекції є документ на ім'я Пітера Аткінса. Треба трохи пристосувати його до моєї нової ролі, але це не проблема. На щастя, я завбачливо взяв із собою свою колекцію документів та штемпелів. На час подорожі залишу її в тебе. А їхати мені хочеться так, як псу орати!
— Іншого
— Ти казав мені триматися якнайдалі від дівчат. Але, сподіваюсь, бодай трохи спиртного ти мені не заборониш?
— Англійський військовослужбовець на пенсії може дозволити собі келих шері або віскі з содовою. Але пити треба в міру.
— Тут недалеко, в Греції, є монастир. Може, я б одразу поїхав туди?
— Ти б навіть непогано виглядав з довгою бородою, волоссям до плечей і в брунатній чернечій рясі, — засміявся Ціммерман.
Чотири дні Антон Міллер не виходив з гостинної вілли, розташованої на одному з Принцевих островів. Лише втаємничений у все секретар господаря залагоджував різні справи і купляв усе необхідне.
Одного дня відомий у світських та ділових колах Стамбула пан Ціммерман організував у найвишуканішому ресторані вечерю для свого давнього приятеля — англійського полковника у відставці Пітера Аткінса. Вони не бачилися багато років. І от зараз, вибираючись у подорож навколо світу, полковник завітав на кілька днів у Стамбул, щоб відвідати свого давнього товариша. На вечері, організованій щедрим господарем, зібралися майже всі представники вищих кіл. Були там двоє міністрів, кілька високих військових чинів та відомі бізнесмени. Дипломатичні сфери представляли перший секретар англійського посольства і посол Венесуели. Жінки засліплювали паризькими туалетами та коштовностями.
Усім сподобався гість — досконалий тип англійського джентльмена. Незважаючи на досить поважний вік, він зберіг молодечу статуру й енергійні рухи. Аткінс також чудово розумівся на коньяках і винах, а кожній з жінок умів сказати якісь приємні слова. Всі навіть жалкували, що післязавтра полковник залишає Стамбул.
Розділ XVIII
УДАР У НІЩО
Коли Фредерік і абон, зателефонувавши до штаб-квартири страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», попросив, щоб його прийняв директор, йому відповіли, що шеф радо зустрінеться з ним наступного дня о дев'ятій ранку. В аеропорту ліванець спокійно пройшов паспортний контроль і митницю, але про всяк випадок не поїхав ані на свою квартиру, ані в контору. Телефонував до страхової компанії з кав'ярні.
Слова секретарки трохи заспокоїли бізнесмена. Принаймні до наступного дня арешт йому не загрожував. Тому Габон спокійно подався на Вікторія-стріт, де він наймав розкішну квартиру. Відпочивши після подорожі, він перевдягся й по телефону домовився про зустріч з адвокатом, який уже не раз рятував Габона в критичних ситуаціях.
Адвокат уважно вислухав свого клієнта, переглянув документи і сказав, що план, розроблений Гансом Ціммерманом, — це єдина можливість уникнути небезпеки.
— Можу побитися об заклад, — сміявся він, — що Скотленд-Ярд уже про все знає і завтра о дев'ятій ранку хтось з інспекторів сидітиме під дверима директора «Ллойда», аби одразу арештувати вас. Він, звичайно, охоче візьме участь у цій розмові. Уявляю собі їхній вигляд. Гарна буде забава.