Олюнька
Шрифт:
– Та моя жінка має малу дитину при грудях, могла би й цю годувати, – відізвався несміло Ян Фльорків.
– А моя хіба не потрафила би цеї штуки? – заговорив уже сміліше Стефан Миколаїв.
– Вибачайте, панове! Покійна Лукашиха була моєю рідною сестрою, – сказав Андрій Лукашів, виступаючи наперед.
Не було що казати на таке тверде слово. Префект казав віддати дитину вуйкові. Той приступив до Ябчака, що готовий був узяти дитину й без грунту.
– Га, най і так буде! – сказав і подав Олюньку Андрієві.
В тій
Над'їхали холерники, витаскали тіла Лукашів із хати, вложили в скриню, що була на возі, й замкнули віко. За наказом префекта повиносили з хати солому й забруднене плаття, склали на зад воза, позамітали й повідчиняли вікна.
Під час роботи холерників усі присутні клякали та молилися шепотом. Упоравшись зі всім як слід, холерники посідали на віз, один узяв віжки в руки, гукнув на коней, луснув батогом, віз викотився на вулицю і погнав стрілою.
Ще не затихло дудніння воза, як уже всі розійшлися з Лукашевого обійстя. Лиш один вартовий остався, поки префект не прибив на дверях громадської печатки. Ябчак, сумний, переліз через пліт і взявся до своєї роботи. Андрій Лукашів поніс дитину, що голосно кричала, а цілий натовп людей поплівся за ним.
Ось так розсталася Олюнька зі своїми батьками, яких до цеї пори не пізнала гаразд та вже й не мала пізнати на цьому світі.
II
Ганна, жінка Андрія Лукашевого, була зайнята важливою роботою. Вона винесла на подвір'я варену бараболю, дробила її пальцями і кидала гусям, а ті поквапно збирали своїми жовтими дзьобами. Саме тоді Андрій, придержуючи одною рукою дитину, другою відчиняючи хвіртку, увійшов на подвір'я. Олюнька, що під час дороги була заспокоїлася й задрімала, тепер прокинулася й заплакала голосно.
Андріїха почула плач дитини, обернулася, побачила чоловіка з дитиною на руках і скрикнула:
– Матко боска!.. А ти де взяв тоту пищавку? На вулиці знайшов чи на гною?.. Пощо мені тут якесь дрантя зносиш?.. Чи ж я свого не маю досить? У Андріїв було троє дітей.
– Цить, жінко! Нещастя…Обоє Лукаші померли від холери, лишилася сирота… треба було взяти… це ж моя сестрінка.
– Та що мені до того? Що мені до твоїх сестрінок? Викинь тото де до дідька!
– Що бо ти, Ганю, говориш? Що ж воно винне, що лишилося, та й де я його подіну?
– Мені що до того?! Я чужих бахурів доглядати не буду… або воно з хати, або я!
На той голос надійшов старий сивий дідусь, що робив щось у стодолі. Був це батько Андрія й небіжки Лукашихи.
– А то чого вона так розкричалася? – питає здивовано.
– Нещастя, татуню! Обоє Лукаші повмирали від холери… щойно вивезли їх холерники. Мабуть, три дні лежали мертві в хаті, і ніхто не знав, – говорив Андрій крізь сльози.
Старий
– Боже мій, боже! За що мене так караєш на старі літа? Мої дітоньки бідні! Донечко моя люба! Не замкнеш ти мені повік, а мені не довелось навіть побачити тебе та поблагословити в далеку дорогу! – І заплакав старий гіркими сльозами. – Га, воля божа! Хто знає, чиє завтра…
Наблизився до маленької Олюньки й цілував личенько, вічки та малесеньке чоло.
– А я тобі ще раз кажу, що чужого бахура й на очі не хочу бачити! – клепала своє Андріїха.
– Мовчи, жінко без серця! – Гримнув старий. – Вва-а-жа-а-ай! – І погрозив рукою. – Якби в тобі була хоч краплинка людяності, тобі б язик став дубом, поки б ти таке слово вимовила. Проси бога, щоби тобі простив ті дурні слова… Що Лукашам нині, то нам завтра може статися, – а де твої діти подінуться? Що з ними буде? Як би тобі в могилі лежалося, коли б хто твоїми дітьми так накидався?
Андріїха замовкла. Хоч вона чоловіка мала ні за що й робила з ним що сама хотіла, то таки старого Луця боялася як вогню і хоч мала такий гострий язик, що ніяка шляхтянка в цілім Закутті не могла її переговорити, якось не сміла перед старим Лукашем огризатися. Чи це через його старий вік, чи через повагу, яку старий Луць мав у селі, не знати, досить що торохтіння Ганни один Луць умів угамувати кількома словами. І тепер вона замовкла, але таки не могла вгамувати злості, тож, ідучи до хати, копнула пса, що лежав під порогом, і тріснула дверми так, що аж хата затряслася й вікна задзвеніли. Луць усе ще стояв над онукою і втирав сльози.
– Годі, тату, – каже син, – треба щось з дитиною зробити, – і пішов до хати, а старий стояв усе як прикований.
Андрій знав, що треба розлючену жінку придобрити, бо ж годі, щоб старий міг усе бути з дитиною і за жінкою наглядати.
– Слухай, Ганю, яка-бо ти нерозважна! – промовив Андрій до жінки, переступивши поріг. – Префект хотів віддати дитину, а разом з нею хату, двадцять моргів грунту і все добро Лукашів Ябчакові… це шкода ж, щоб те все пішло в чужі руки.
Ганна була дуже ласа на такі дурнички, тож і тепер від цих слів чоловіка зараз подобріла. Однак, аби не перейти так відразу з лиха в добро, звернула цілу струю своїх медоточивих слів на Ябчака:
– О, мудьо якийсь! Йому хочеться шляхетського грунту та шляхетську дитину на виховання брати!.. А ми ж від чого? Або ми чужі?.. Ходи ж до мене, бідна сирітко, моя Олюнечко! Останнім кусником хліба буду ділитися з тобою – не дам тобі пропасти…
І взяла дитину з рук мужа, поклала на запічку, а сама взяла нецьки, налила теплої води, що грілась у великім горшку, і положила дитину в теплу воду, держачи одну руку під голівкою, щоб дитина не залилася, а другою обливала її марненьке дрібне тіло.