Обитель героїв
Шрифт:
Лише в останні десятиліття раґнарити почали укладати шлюби з людьми із зовнішнього світу. Діти від таких шлюбів, як правило, істотно поступаються корінним горянам у спритності скелелазіння, зате зовсім не схильні до агорафобії…»
(«Нотатки Бальтазара Кременя, медикуса й террографа», т. II.).
CAPUT XVI«Коня і лань в один фургон впрягла караюча десниця, а подорожньому їзда така ще буде довго сниться…»
– Отже, ви один із послів енітимурів? – уточнив барон.
– Раніше бути, у младості, – сумно відгукнувся Тирулега, поправляючи шори, що збилися набік. – Ухтир-Кайса,
Тирулега похнюпився, ставши схожим на старезного ворона.
– Що ж, дякую за відвертість. Зізнатися, я губився в здогадах: дуже вже ви неординарна особистість… І, знаєте, – барон вирішив відкрити карти: хотілося підбадьорити старого, – якщо мої умовиводи вірні…
– Агов, світлосте! Тут зубар бешкет чинить. Тебе вимагає.
Уміння Коша з'являтися в найбільш непідходящий момент просто вражало. І головне – без тіні лихого наміру! «Планида така», – як казали, було, астрологи, не в змозі ясно витлумачити замудрований гороскоп.
– Перепрошую, пане. Кличуть.
Тирулега мовчки кивнув, гойдаючись у сідлі.
Щойно Конрад порівнявся з фургоном, з-за спини візника боязко визирнув пульпідор, безглуздо крутячи головою – точнісінько гидкий лебідь-вертиший.
– Я вас слухаю, пане Кугут.
– За нами стежать?
– Не хвилюйтеся: вершники зникли, а я їду так, щоб заступити вас, якщо буде потреба.
– Ми під'їжджаємо до рубежів Майорату?
– І Чуриха. Залишилося небагато.
Дорога гадюкою-альбіносом виповзала на вершину крейдяного пагорба. З-під копит летів білий пил, борошном осідаючи на одязі, на полотні фургона, на мордах карликових битюгів. Лівий обурено чхнув, збившись із кроку.
– У такому разі я бажаю переговорити з вами сам-на-сам.
– Пане, ми поспішаємо, і привалу робити не будемо.
– Негайно! Це питання життя і смерті!
– Та кажи, як є, тут усі свої!
Пропозицію рудого Рене проігнорував.
– Це важливо, ваша світлосте! – в горбаня сіпалася ліва повіка. – Поки не пізно…
Барон вагався. Випадковий попутник з самого ранку був схвильований і тепер, здається, зважився вилити душу. Чим? Щиросердим зізнанням? А якщо одкровення «зубаря» гроша ламаного не варті? Конрад потай відзначив, що сумувати за Ген-рієттою Кукіль, бажаючи, щоб вігіла опинилася поблизу, входить у нього в звичку. Накрила б екраном, і конфіденційність забезпечено.
Як там вона, у Чуриху? – мовчить, а могла б надіслати звісточку…
– Ваша світлосте!..
– От же ж кліщ! Учепився до задниці й гризе… – почулося із надр фургона бурчання Аглаї Вертенни. – Ви б поговорили з ним, га? Коли чухні наплете, то в око можна засвітити… Хоч якась розвага…
– Нам не слід затримуватися, пані.
– І не треба. Нехай візьме у ворони плащ із капелюхом…
– У кого візьме?
– У пана Тирулеги!
«Міг би й сам додуматися, – поморщився Конрад, пришпорюючи кобилу. – Перевдягання та конспірація – це ваша іпостась, пане обер-квізитор! Утерла вам носа баба. Сором! А горбань уміє бути переконливим. Сподіваюся, розмова варта всіх цих викрутасів».
Ловець снулів погодився без умов: либонь, уже пожалкував, що сів на коня, і не заперечував проти того, аби проїхати частину шляху в фургоні. Спостерігаючи, як Кош притримує волохатих конячок, барон запізніло зачудувався: рудий чудово впорався з битюжками, і ті відповідали йому любов'ю. Але ж коні бояться перевертнів! Це загальновідомо. Звичайно, згодом їх можна привчити, але щоб отак, відразу…
Переодягання зайняло не більше п'яти хвилин.
Незабаром з фургона виліз Рене в балахоні та капелюсі енітимура, із шорами на голові, видерся на вороного жеребця – і фон Шмуц жестом запросив його від'їхати вперед кроків на тридцять. Мимохідь озирнувшись, Конрад побачив, що Аглая Вертенна не спить у фургоні, як обіцяла, а влаштувалася на передку поруч із гомолюпусом. Руки вредної баби, як завжди, перебували в безперервному русі. Права спритно крутила дивну штуку, схожу на веретено, а ліва жила окремим життям, стискаючись у кулак і знову розтискаючись. Згадалося нічне: «Бийте його, гадюку! Він нашу кобилку вкрав!»
Барон з радістю, не гідною дворянина й кавалера, зрозумів: у разі чого, веретено без промаху полетить у потилицю пульпідора.
– Отже, що ви хотіли мені повідомити?
– Кордон Майорату близько, а вони, поза сумнівом, мене вистежили, – Рене нервово облизав губи. Він намагався огледітися в усі боки, але шори рішуче припинили цю спробу. Обмеженість поля зору нітрохи не заспокоїла Кугута. – Я повинен зараз же передати крепундію представникові Дозору Сімох. Аби уникнути…
– Передати що?!
– Крепундію!
– Ви говорите про медальйон?
– Так! Так!!!
Маленький загін рухався схилом пагорба, і випадковому спостерігачеві могло б здатися здалеку, що жменька мурах дря-пається зрізом важкенької головки бринзи. Втім, випадкових спостерігачів із поетичною уявою катма, а про що думали спостерігачі невипадкові, залишилося загадкою.
* * *
Анрі здивовано дивилася на Терца. З вигляду лжестряпчого можна було запідозрити, що він збирається просити про негайну евтаназію.
– Прошу про поблажливість, ваше чорнокнижництво. Але ризикну взяти під сумнів ваші… Е-е… постулати…
– Сміливіше, друже мій! – підбадьорив його Ефраїм. – Пам'ятайте, ви вже майже член нашої тісної некрообщини! З платнею…
– Дякую за честь. Я щодо м'яса. Ви стверджуєте, що м'ясо ходячий мрець може взяти лише з дозволу… Мого двоюрідного дядька Ляшвіца минулої зими погриз упир з Ходринського цвинтаря. Вухо з'їв, скотина, і півфунта філейних частин. Без солі, щоправда, але за втрати м'яса поручуся. Отож, я з усією відповідальністю заявляю, що дядько добровільно не давав цьому мерзотникові дозволу на вживання в їжу вищезгаданого м'яса. Хіба цей факт не суперечить вашим заявам?