Не вбивай
Шрифт:
Ні, ні, не слід тому бути! В Московщині бунт. Піниться
Дон, за Доном підніметься Волга. Добре і зле!
Добре, бо Петрові клопіт, а зле, бо цей бунт з Московщини може перекинутись на Україну, Україні ж під тую пору найгрізніше безладдя. Тому й Булавіна приборкати треба, хоч він природжений Україні союзник проти Петра… Хмари, хмари!..
Гетьман, як градобур, глядить на захмарене небо й
розумом своїм силується відвернути тучу.
Жовкло на деревах листя не тільки від того, що був жовтень на небі, але й тому,
Військами його Другі верховодять, а його діло дивитися, як риють вали, обкладають їх дерниною, валять і мурують, мурують і валять, безнастанно. Та ще треба йому дивитися, як козаки, до шабель привиклі, тягають тачки, риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателі; обдерті, голодні, брудні, аж гидко на них дивитися. А тисячі царського війська залогами на Україні стоять і над народом знущаються. Навіть біля самого гетьмана їх чимало. Гетьман під сторожею салдатів!.. Коли ж воно скінчиться?..
Осінні дощі, — Київ плаче.
Дощем, як слізьми, вмиваються вікна пишних Мазепиних церков. Дрімає у вечірніх тінях будинок академії. Мутніє вода в Дніпрі. Ніч.
Гетьман нервово ходить від вікна до вікна.
Пригадує собі, як тут царя гостив.
Від бенкетної салі до входових дверей червоний хідник.
По одній стороні царські люди, по другій наші старшини. Відчиняються двері, цар на порозі стає.
Голови хиляються додолу. Царева голова знімається вгору. Прощають його, — він мовчки поміж лавами проходить. «Слухай, що Меншиков скаже!»
«Так, так, слухай, що Меншиков скаже».
На столі свічка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише.
Гетьман з-під ока дивиться на свого молодого писаря. Знає і не знає його. Життя навчило недовірювати людям. По собі знає, який це Сфінкс, душа чоловіка. Невже ж знав Мазепу Дорошенко або Самойлович? Так, може, й Мазепа Орлика не знає.
І гетьман іде до своїх мешкальних покоїв. Добуває лист. Цікавий, що в ньому є. Це лист від гарної княгині Дольської. Не любовний, — певно. Лист писаний тайним, числовим письмом, від якого в Орлика ключ.
— Чи швидко ти скінчиш? — питається з третього покою гетьман. — Ще є діло.
— Поспішаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове.
— Спішись! — Гетьман сідає за столом і нервово повертає на всі сторони тим таємним листом. Шматок паперу покритий числами, і на тім отеє шматочку, може, й написане рішення цілого його життя. Рішення залежить від того, чи Лещинський піде йому на руку. Якщо Лещинський згодиться на його жадання, а Карло згоду закріпить, вирішиться доля Мазепи.
— Чого ж ти так баришся, Пилипе?
— Вже йду, милосте ваша, вже йду!
Крізь неосвічені покої, як тінь, пересувається Орлик, входить до гетьманового
Гетьман перебігає його очима і відсуває набік.
— Прочитаю вранці, а тепер ти прочитай мені цей лист. Волох один привіз його від княгині. В шапці було. Наперед знаю, що вона там пише. Лихий її о тую кореспонденцію просить. Волос у неї довгий, та розум короткий. Ще мене колись тая княгиня писульками своїми до згуби доведе. Відпечатай цей лист і прочитай!
Генеральний писар приймає від гетьмана письмо і підходить до свічки. Гетьман столовий, вишиваний параваньчик присуває до свічки, щоб видніше було.
Орлик розриває печатку, і з листа княгині вилітає другий листок. Орлик глянув і пізнав королівську печатку.
Мовчки пробігає цей другий лист очима.
— Чого ж ти задивився у цей лист, як кіт у каганець, чому не читаєш? Ти ж і без перекладу звик читати числові листи; до їх у тебе і ключ є, — питає гетьман.
— Я і без ключа прочитаю княгинин лист, та це не від княгині і не числовий, а звичайний, — лист від Станіслава.
— Від Станіслава? Не може бути!
— Може, милосте ваша. Тут і підпис його імені, і його королівська печать.
— Дай сюди!
Орлик подав лист від Лещинського, і гетьман прочитав його.
На обличчю його появився такий жах, якого Орлик ніколи ще не бачив.
Гетьман лист на стіл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.
— Проклята будь, Євина дочко, ти загубиш мене! — і руками очі закрив.
Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик. Різні питання насувалися йому на гадку, але питати не смів. Те, що прочитав у королівському листі, було так несподіване для нього, що жахався промовити слово.
Гетьман змовляється зі шведами й поляками, значиться, гадає пірвати з царем. Того здавна бажали собі старшини і народ, того й Орлик хотів. Нарікали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що ні, — Орлик зжахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним у повний ріст. Цар-звір, цар-антихрист!
Пригадалися жахливі кари стрільців. 772 людей, замучених в найлютіший спосіб. Колесували, четвертували, саджали на палі, варили і жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави по лікті, цілий у крові. І вельмож своїх заставляв те саме робити. Такого знущання історія не тямить.
І пригадав собі Орлик ті шибениці незчисленні, котрими приоздоблено Москву, ті костри, що день і ніч горіли, наповнюючи воздух нестерпним для культурного чоловіка смородом вільно жареного людського м'яса, пригадав собі ті тратви з понасилюваними на палі козаками, що плили долі рік, пригадав собі неподібне до правди усмирювання бунту в Астрахані, в Красному і Чорному Ярі, згадав Ромодановського — і мороз пішов йому по спині.
Це робив Петро в Росії, котру він все-таки любив, а як же тоді лютував би він на Україні, котрої ненавидить?