На Розпутті
Шрифт:
– А, мовчіть! Ви нічого не тямите!
– сердито відмовив Гордій.
Гордій часто гримав так на хлопців, і вони до цього позвикали, але сьогодні це їх уразило - мабуть, тим, що верталися нездобихом і що вважали себе за правих. Але ж іще більше вразило їх те, що другого дня Гордій до їх не вийшов, не вийшов і третього, і четвертого дня...
А Гордій тим часом багато дечого зробив. Пішовши від хлопців він усе думав про того "чорнявого" та сердився на себе, так збентежився перед їм, поступився назад. Він злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна
– Тікати? О ні!
– подумав Гордій і випроставсь.
Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав і підійшов ближче.
– Що тобі треба?
– знов спитався він, як і вчора.
– Я зовсім не бажав красти в тебе мед!
– одмовив Гордій зважливо.
Чорнявий трохи підняв брови вгору - мабуть, здивувавсь - і відмовив:
– Але ж ти прийшов по його.
– Ти думаєш, що мені нічого їсти?
– скрикнув Гордій.
– Ні, в тебе їсти є що,- я знаю!
– відмовив чорнявий.
– А ти звідки знаєш?
– Татко тебе й твого дядька знають.
– А хто твій татко?
– Мій татко?
– і очі в чорнявого засяли.- Мій татко - Кирило Семенович Гайденко.
Гайденка Гордій трохи знав. Він жив тільки за п'ять верстов од Гордія і часом бував у Гордієвого дядька, але зрідка і за ділом: дядько щось не ладнав з ним. Гордій помовчав, а далі спитавсь:
– Це ваша пасіка?
– Наша.
– Що ж ти тут робиш?
– Пасіку бережу та читаю.
– І ти не боїшся сам бути так далеко від дому?
– спитався Гордій. Сам він не злякавсь би цього, але звик, що всі хлопці можуть боятися, а тільки він, Гордій - ні... хіба так, часом...
– Чого ж я буду боятися?
– відмовив чорнявий питанням.
– Ти й ночуєш тут?
– І ночую тут, у катразі...
– Сам?
– Ні, з дідом Паньком.
– А! Вночі боїшся!
– Еге, вночі страшніше. Я одного разу ночував сам, а дід Панько ходив на слободу - і було поганіше, ніж удвох.
– І твій батько зна, що ти сам ночуєш?
– Ні, він цього не знав - це було вчора, а я додому сьогодні піду.
– І знов прийдеш?
– Якщо татко пустять.
– Якщо пустять? Хіба ти його слухаєшся?
– Авжеж! А хіба ти дядька - ні?
– Ні!
Хлопці змовкли.
– Яка в тебе книга?
– спитався Гордій. Він на шостому році самотужки вивчився читати і страшенно любив цікаві книжки. Він уже поперечитував їх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.
– Іди подивись!
Гордій трохи постояв, подумав. Він вагався.
– А як тебе звуть?
– несподівано спитавсь він у чорнявого.
– Демидом.
– Де-е-ми-дом...- протяг Гордій. Йому не подобалось ім'я, і він уже хотів був сказати про це, поглузувати, як то він завсігди досі робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцеві з глибокими темними очима було
– А чом же ти не кажеш мені, як тебе звуть?
– спитався Демид, бачачи, що Гордій мовчить.
– Мене? Мене звуть - Гордієм!
– Се ім'я Гордій вимовив навіть гордо: він уважав його за дуже гарне, за найкраще - з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як і він. І, сказавши ім'я, Гордій скочив на тин та й стрибнув у пасіку.
Через кілька хвилин хлопці вже сиділи в холодку під грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був "Шлях до Північного бігуна" Ж. Верна. Демид тільки оце зараз почав книжку і йому легко було почати її знов і читати голосно, щоб і Гордій міг слухати. Він так і зробив.
Спершу читав Демид, потім Гордій. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора,- аж поки Гордій сказав, що йому треба йти.
– Але ти без мене не читай,- чуєш,- не читай!
– казав він Демидові.- Я завтра знов прийду.
– Добре,- відмовив Демид,- приходь!
Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.
Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова [2] постать стояла мов жива перед ним.
2
– Гаттерас - герой твору Ж. Верна “Подорожі і пригоди капітана Гаттераса” (1865).
– Якби я мав три мільйони,- скрикнув Гордій,- я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!
Демид похитав головою.
– А ти думаєш - ні?
– спитавсь Гордій задерикувато.
– Важко,- відмовив Демид.
– Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!
І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.
– Гордію, бджоли покусають,- не лякай їх!
– казав Демид.
Але Гордій на те не зважав,- він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.
Він уявляв себе великим привідцею - як Наполеон, що про його він прочитав недавно. Він - простий солдат, але бере в бран ворожого генерала і відразу з солдата робиться офіцером, далі полковником, далі генералом... Він сміливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, і він іде, й воює собі царство, і стає там царем. І бачить себе, як на пишному коні він уїздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожі, кров, але те все топче кінь копитами, а йому, Гордієві, до ніг схиляються городяне, виносячи ключі від міста.