Московство
Шрифт:
Декабристи 1825 р. були завзятими московськими шовіністами, загарбниками і асиміляторами. А. Орлов називав катастрофою відірвання Польщі від Московщини. Князь Г. Трубєцкой хотів союзу з Польщею лише задля того, щоб прилучити польські землі під Австрією і Прусією до Московщини. Князь В. Вязємський визнавав таку «самостійність» Польщі, за якої був би «спільний» з Московщиною уряд та однаковий політичний і громадський лад. Поняття «братні народи» вигадали не більшовики, а сто років перед ними В. Вязємський. Декабристи були навіть проти федерального ладу взагалі [264] . Свої мрії та мету вони виклали у політичній програмі:
[264]
М. Семевський. «Политические и общественные идеи декабристов».
4. Знищити назву «Польське королівство» і навіть «Польща». Натомість запроваджувати московські губернії, навіть і в пруській та австрійській Польщі.
5. Приєднати Угорщину, Сербію, Болгарію та всі слов’янські народи до московської імперії.
6. Вигнати турків з Європи, відбудувати грецьку державу під опікою московського царя.
7. Створити московський флот у Греції, щоб відібрати від Англії її торгівлю у Середземному морі.
12. Переселити євреїв до Сибіру й охрестити їх.
30. Виробити план війни з Персією і захопити Індію.
42. Приєднати Норвегію до московської імперії [265] .
Отже, будь-яка
Московський ліберальний письменник Іван Аксаков писав сто років тому, що польський повстанський уряд — купка пройдисвітів, які запродалися ворогам Московщини, і ті запроданці гнали народ до повстання. Таке самісіньке — слово в слово — пишуть по 1917 р. і пишуть по сьогодні в СРСР і поза ним усі: монархічні, ліберальні, демократичні, соціалістичні аксакови про московсько-українські війни 1917–1922, 1941–1965 рр. Про УНР, ОУН, УПА. «Національної ненависті між народами СРСР тепер немає. Але вона може постати, коли емігрантські сепаратисти приїдуть туди після падіння радянської влади. Тому ми, московські патріоти на чужині, всі одностайно, без різниць партійних та інших, повинні боротися вже проти всіх сепаратистських ідей серед немосковських емігрантів усіма нашими силами, об’єднано і не цураючись ніяких способів і засобів. Вже тепер мусимо підготовити смертельний удар по всіх і кожному розчленителю Росії у звільненій від радянської влади нашій імперії. Тим більше, що теперішній розвиток цивілізації, техніки посилює сучасну історичну тенденцію об’єднувати народи та зменшувати національні відмінності», — пише 1958 р. новітній Аксаков на еміграції [266] .
[265]
А. Бороздин. «Из писем и показаний декабристов».
[266]
І. Курганов, «Посев», 1958. – Ч. 41.
Випробуваний спосіб уникнути розпаду імперії — «поділяй і пануй». Його використовувала Московщина завжди. У XV— XVI ст. нацьковувала татарських ханів одних проти других, ослабивши Орду, підбила її всю під свою владу. В XVII–XVIII ст. під’юджувала українських селян проти української старшини, старшину та запорожців — проти гетьманів. За польського повстання 1863 р. цар у своїй відозві писав: «Ми не обвинувачуємо польський народ і не каратимемо його. Ми каратимем лише шляхту та ксьондзів, що гнобили та обдурювали польський народ» [267] . Московські письменники М. Кавелін, М. Погодін, К. Аксаков, М. Коялович та інші підбурювали 1863 р. польських селян проти шляхти і ксьондзів, доводячи їм, що московський цар захищає селян від гноблення і визиску. Московські історики вигадали теорію, що польська шляхта складається з неполяків [268] . Московські часописи польською мовою писали 1864 року: «Московський цар відібрав у польських панів землю, роздав її польським селянам, підніс їхній добробут, усунув зловживання польських урядовців, запровадив лад і спокій у Польщі» [269] . Замініть слово «цар» на «радянська влада» і матимете фотографічний відбиток того, що пишуть московські часописи українською мовою у т. зв. УРСР. Після повстання 1863 р. московський уряд заходився творити «нову польську культуру» і «новий тип польського народу». Те саме проголошують більшовики, і їх підтримує московське суспільство щодо всіх немосковських народів СРСР.
[267]
М. Катков, там же.
[268]
М. Костомаров. «Политические сочинения».
[269]
М. Драгоманов. «Политические сочинения».
У всіх шкільних книжках СРСР існування українського народу та його мови датується лише з XVI ст., ніби доти не існувало ні його, ні його окремої мови. А мовляв, заіснував український народ і його мова лише тому, що татари та Польща відірвали його від Московщини на кілька століть. А отже, завдання не лише москвинів, а й самих українців — привернути розділених історією братів до колишньої єдності, державної, господарської, культурної і … мовної. Московщина спочатку хвацько творила ту єдність способом «Не было, нет и быть не может никакой Украины». Витративши на те чимало часу, досягнула єдності лише з яничарами. Лобовий наступ не вдався. Треба обходити з тилу, якось звабити впертих українців у пастку. Прихід Тараса Шевченка, а потім початок здійснення 1917 року його пророцтва перелякав і переконав Московщину, що федеративна пастка — єдина надія врятувати імперію від розвалу. Запеклий україножер, московський шовініст, провідний видатний московський соціаліст Г. Плєханов писав: «Український рух набирає такої сили і такого напряму, що починає загрожувати нашій імперії страшною катастрофою. Цю жахливу небезпеку визнають уже всі наші партії всіх політичних барв» [270] .
[270]
«Единство», 16 червня 1917.
Це розуміння виявив ще один з московських речників: «Наші предки знали, що робити з немосквинами імперії. Вони твердою рукою скорювали своїй волі і московщили їх, не зважаючи ні на що і ні на кого. А нам таке неможливе тепер, бо ми не маємо духу наших предків. Самою ж фізичною силою, як тепер виглядає, не скоримо і не змосковщимо» [271] .
Коли після 1905 р. навіть українські соціалісти вийшли з московських партій і створили власні, українські, Московщина цього ніяк не сподівалася від малоросійських «общероссов» і почала маневрувати. Навіть запеклий шовініст монархіст М. Бобринський заспокоював: «Ми, москвини — націоналісти, але не шовіністи. Ми не проти розвитку різних національних культур у нашій імперії, але за однієї неодмінної передумови. А саме: немосковські народи нашої імперії мусять ставити імперські потреби вище за їхні національні, бо це для їхньої власної користі. Московський народ хоче бути народом визволителем та опікуном, а не народом загарбником та гнобителем» [272] . Як бачимо, й цю тезу Ленін цілком запозичив у «класових ворогів».
[271]
Н. Сергєєвський. «Русское окраинное общество».
[272]
М. Бобринський. «Националисты в 3-й Государственной Думе».
Московський ліберал А. Гредескул запевняв українців, що московське суспільство не несе провини за те, що уряд утискує українську культуру [273] . Був би демократичний уряд — не утискував би. Такий уряд прийшов у лютому 1917 року. Він визнав право вживання української мови лише приватно і лише в чотирьох губерніях: у Київській, Полтавській, Чернігівській і Волинській. Та навіть і це визнав під загрозою українських полків у Петрограді.
Ще один монархіст гостро засуджував англійське та німецьке загарбництво, месіанізм та національну пиху: «Не сумніваємось у великій цінності німецької культури. Проте їхня ідея вищого культурного лідерства є помилковою і жорстокою. Її жорстокість наочно виявляється у темноті духовно поневолених ними народів» [274] . А от немосквини в
[273]
А. Гредескул. «Россия и ея народы».
[274]
В. Соловйов. «Национальный вопрос в России».
Соціаліст, революціонер О. Герцен розумів, що Україна раніше чи пізніше визволиться. Якщо війною, то не захоче й слухати про якийсь союз. Тому радив, щоб московський уряд надав Україні врядування, доки не дійшло до української визвольної війни. А як уявляв те самоврядування, видко з його ж слів: «Київ є таким самим московським містом, як і Москва».
М. Бакунін називав себе анархістом, але був звичайнісіньким московським шовіністом і загарбником. Розуміючи, що національно-визвольна боротьба в Московщині триватиме, радив: «Ми, москвини, хочемо того, чи не хочемо, будемо змушені віддати те, що ми загарбали грубою силою. Найліпше, що ми, москвини, зможемо зробити — це з своєї власної доброї волі визнати повну державну незалежність наших сусідів. І як лише ми це зробимо, вони напевно самі попросяться до союзу з Московщиною, і то союзу міцнішому за старий» [275] . Отже, всі балачки москвинів про права інших народів — лише засіб утримати їх в імперії. От чого не можна закинути москвинам, то це браку політичного, життєвого хисту. І В. Ленін обіцяв: якщо наша партія більшовиків прийде до влади в московській імперії, то вона негайно вживе заходів, аби визволити немосковські народи від гноблення їх Московщиною. Казав це швейцарським робітникам перед своїм виїздом 1917 року до Петрограда [276] .
[275]
H. Fleischhacker. «Russische Antworten auf die polnische Frage».
[276]
В. Ленін. «Прощальное письмо к швейцарским рабочим».
Запобігаючи прихильності та допомоги «інородців», щоб захопити владу, він переконував: «Ті московські соціалісти, які противляться усамостійненню Фінляндії, Польщі, України, є шовіністи, буржуазні прислужники, вкриті кров’ю і брудом загарбників, царів та капіталістів. Кожного соціал-демократа панівного народу, що заперечує право поневолених народів на державну незалежність, повинні вважати за загарбника і падлюку» [277] . І зокрема: «Жодний демократ не може заперечити Україні право на відокремлення від Московщини. Вдержати неподільність імперії можна не запереченням цього права, але навпаки — беззастережним визнанням цього права. Лише так забудуться старі московсько-українські сумні стосунки, лише так вторуємо шлях до вільного союзу обидвох народів. Те, що уряд О. Керенського відкинув домагання українців на самоуправління — це ганьба, нечуване зухвальство московських контрреволюціонерів, держиморд» [278] . І далі: «Нема нічого поганого в тому, що Фінляндія, Польща, Україна відокремлюються від Московщини. Кожний, хто заперечував їм право на це, є московським шовіністом, загарбником. Це — божевілля продовжувати царську політику гноблення немосквинів. Ми, більшовики, хочемо братського, вільного союзу всіх народів. Коли існуватиме незалежна українська республіка, то буде більше братерського довір’я між Московщиною й Україною. А запанує взаємне довір’я, то Україна сама захоче з’єднатися в братерський союз з Московщиною [279] . Заговорив Ленін інакше після захоплення влади: «Право нації на самовизначення не можна пов’язувати з доцільністю самовизначення. В кожному окремому випадку треба брати інтереси пролетаріату і соціалізму. Отже, право на самовизначення — одна річ, а доцільність того самовизначення — інша річ» [280] . А що таке кожний окремий випадок, пояснив: «Українські робітники і селяни мають право на своєму всеукраїнському з’їзді Рад розв’язати питання: чи з’єднати Україну з Московщиною, чи лишити Україну самостійною, незалежною ні від кого республікою. А якщо залишити самостійною, незалежною, то який саме федеративний зв’язок з Московщиною має бути» [281] . От і маєте. Як не крутись, а в московські голоблі становись. І «самостійна, незалежна» українська республіка і водночас «федеративно» залежна від Московщини — типове московське крутійство, і Московщина його здійснила.
[277]
В. Ленін. Сочинения. – Т. ХХІІ. – С. 331.
[278]
В. Ленін, там же. – Т. ХV.
[279]
В. Ленін, там же.
[280]
В. Ленін. «Социалистическая революция и право наций на самоопределение».
[281]
В. Ленін. «Лист до робітників і селян України».
Своїм генералам в Україні Ленін наказував уже без крутійства: «Наша війна в Україні дуже тяжка і небезпечна для нас. Вона вимагає від нас величезної кількості армії та військового спорядження. Без нашої військової перемоги в Україні впаде наша влада. Насамперед мусите захопити Донбас. Перекиньте з німецького фронту якомога більше полків на Україну» [282] .
Польські соціалісти разом з Розою Люксембург домагалися самоуправління Польщі та інших поневолених народів імперії. Ленін накинувся на Р. Люксембург, закидаючи їй та іншим європейським соціалістам, що вони замало вимагають: треба, мовляв, вимагати повної державної незалежності [283] . Але це було те саме крутійство, бо насправді: «Ми, марксисти, ставимося вороже до ідеї федерації та децентралізації, бо, щоб здійснити соціалізм, конче потрібно якомога більше централізації в якомога більшій державі. Бо розвиток капіталізму, а з ним і пролетаріату вимагає великих державних об’єднань різних народів. Здійснити таке об’єднання можна, лише усунувши все старе, вузько-місцеве, дрібно-національне, все, що різнить народи. Тому змішання українців з москвинами, московщення їх, як, наприклад, у Донбасі чи в українських містах є явищем дуже прогресивним і потрібним усім людям» [284] .
[282]
Телеграма В. Леніна Г. П’ятакову 28 грудня 1917.
[283]
В. Ленін. «О праве наций на самоопределение».
[284]
В. Ленін. «Критические заметки по национальному вопросу».