Мор

Шевчук Валерий Александрович

Сів на облущений ґанок. Повітря стояло густе, гаряче й незворушне, з тим-таки солодкаво-сопушним віддихом. Неба наче не було – сама мряка. Звідусіль німо витиналися стіни, але странній не вражався на безлюддя. Сторожко наслухав

і поступово напивався тиші, яка панувала навкруг.

Лежав у темряві покинутого дому. Тамував гострий біль у порожніх грудях, і чи від нього, чи від глупої тиші навколо, здалося, що тіло його починає розкладатися. Що він легко може розсіяти себе по цьому місту і так пропасти. Що в ньому, зрештою, немає отого малого й круглого, яке збирає єство і кріпить його; що він плиткий, як ця сутінь, і варто тільки докласти волі – і його таки навіки не стане. Думки ніби висіли в солодкавому повітрі, а тіло розметалось у безладді. Здається, ноги його гуляли порожнім містом, він чув навіть рип піску під підошвами: здається, руки тримали, затиснувши кулаки, згустки темряви з кутків. В порожніх грудях сухо й гаряче стукотіло серце: очі, здається, покотились у ніч, як два світляки. Просвічували темряву й жили сподіванкою, що все-таки настане той благословенний мент, коли він зможе зібрати тіло в єство і колись таки заживе, як людина. Його мозок повільно і з натугою складав докупи все, що міг узяти з минулого, але скоро втомився від цієї роботи. Не може людина,

розкладена на частини, жити; не може така людина щось вирішити; не може вона й мислити, хоч такої здатності її ніби й не позбавлено. Вона може хіба що боліти, отож слухає власний біль, а руки її спазматичне стискують темінь з кутків…

Але щось йому заважало. Ну, звісно, там, у глибині дивної й настороженої тиші, озвався дзвін. Але не так, як давніше, – дзвін спалахував і завмирав. Від того странній напружився, тіло його знову зібрало розкидані члени і поступово наливалося енергією. Очі тихо запалали, а груди задихали частіше.

За мить забухав чобітьми по сходах, а коли вискочив на вулицю, зупинився. Глухо й тоскно розламувалося хрипке бемкання. Пішов спершу повільно, наче винюхуючи, але напрям брав певний. Здалося йому, що той незвісний дзвонар, загублений у темряві, когось чи чогось прохає, щось йому конче треба від цієї глухої пітьми. Затихало і знову спалахувало, і хода страннього мимоволі почала улягати тому ритму: коли дзвонили, майже біг, а коли затихало, ступав поволі. Густий піт котився з чола і зі щік, а губи висохли. Облизував їх шорстким язиком і відчував, що небо майже спустилося на дахи. Наче не було навколо ні душі, тільки вони двоє з тим розпачливим воланням дзвона.

Конец ознакомительного фрагмента.