Мої Дікамерони
Шрифт:
Справа чомусь не йде, хоча ранок біля містка почався добре.
Та не здаюсь і все повторюю й повторюю свої спроби. Міняю аркуші. І щось таки починає з’являтись. Не дуже правильні за анатомією, але справді виразні постави хлопчаків із сітками… На жаль, десь при переїздах, більшість тих неправильних, але дуже живих малюнків, загубились.
– У воду! – вигукує отаман.
І сітки занурюються в тугі струмені води. Вода напинає сітки й дерев’яні розпірки дрібно тремтять.
У жовтаву воду падають навкісно тіні від людських тулубів і
– Виймай! – дає команду отаман.
Блищать на сонці веселкою мокрі сітки. Виблискують, мов срібні зливки, тріпотливі рибинки. Вправними рухами рибалки пхають улов за спину в фанерну круглу коробку. Риба дзвінко стукотить у коробках. Наче справжній барабанний бій.
Рибалки проходять угору кроків сорок і знову занурюють у воду сітки.
І знову підносять вгору сітки й кожен виймає з них улов. Ураз капловухий хлопчисько зривається криком: «Щука! Щука!» Хапає сітку обома руками, схиляється до неї, припадає до розпорок грудьми. Велика щука, що невідомо як ускочила до хлопчакової сітки, згинається кільцем, пружиною розпрямляється й скажено тріпочеться у вузькій сітці. Тріскають вічка! Хлопчисько репетує, аж заходиться й ось-ось полишить сітку з такою неймовірною здобиччю.
Дебела дівчина, яка поруч нього бреде в потоці, передає свою сітку сусідові й кидається на допомогу малому. Вона вихоплює сітку зі щукою й вискакує на берег. Легко і вправно вивертає сітку.
Велика слизька щука, уся в жовтих цятках по темному тілу, вигинається, підскакує, б’ється об землю.
Дівчина каменем гамселить щуку по голові та ледве впихає у хлопчикову коробку.
Хлопчисько повертається на місце. Дівчина забирає свою сітку в сусіда.
Ловці повільно рухаються вгору.
Береги розширилися пласким зеленим подом. І буйна трава геть уся засипана білим цвітом ромашок. Понад самісінькою водою густотрав’ям бредуть хлопчаки-носії. Поки що їм рідко доводиться підхоплювати рибу, яку викидають на берег рибалки без сіток.
Згинаються й розгинаються лискучі засмаглі спини хлопців. Раз у раз крізь плюскіт і шум води пробивається голос отамана.
Вода вибиває з-під ніг каміння, зрошує бризками, сонячні спалахи засліплюють очі.
Через річку ланцюгом поставали люди. Вони розгинаються й нахиляються, а в їхніх руках мокрими мереживними дзвонами виблискують сітки.
До запори рибалки йшли проти течії години зо дві. І річка крутила то ліворуч, то праворуч. Дно було то кам’янисте, то мулисте. І вода то шумувала, то розтікалась маслянистим плесом. А праворуч і ліворуч здіймались кручі з кучерявими деревами.
Настає найрішучіший момент – дійшли до запори.
Лютує вода в камінні, піниться. Бризкає на випечені сонцем пласкі брили.
Підкова розпадається на окремі шматки – кожен рибалка шукає своє місце. Течія зносить їх, збиває з ніг, вивертає їхні тіла й піднімає сітки, вириває сітки своїм шаленим бігом.
Серед пінистих струменів у водяному пилу руки здіймають сітки-сакулі, мов блискучі скляні мережива, і в них
Хлопці без сіток схиляються й обмацують каміння. І недарма – у їхніх руках опиняються то марени, то краснопірки, а то й невеликі щучки.
Тут я не витримую. Лишаю альбом і своє шмаття на траві й спускаюсь у воду. Скрізь метушаться рибалки. І я щосили бреду крізь бурхливі струмені до великого плаского каменя біля протилежного берега. Там ще нікого немає.
Азарт захоплює й носіїв. Кидають усе на траву, із вищанням і галасом біжать у воду. Течія їх зносить, як легеньких каченят, але дітлахи вперто чіпляються за каміння, пхають руки в дірки під водою.
Звичайно, де їм до старших рибалок – риба тікає в них між пальців. Але риби тут стільки, що хоч три-чотири штучки, а кожен витяг і, прокусивши голову, запхав, закрутив у труси під гумку.
Зрештою, отаман кричить і всі поволі вилазять на берег. Ніхто навіть не думає сперечатися з отаманом і доводити йому, що зараз найбільше риби йде в сітки. Отаман знає, що робить, – він господар і дбає, щоб і наступного разу була добра здобич.
На розкішному зеленому лузі галас, сміх, гучні розмови. Розкладають улов. Хто в складчині, той ділиться. Хто без коробок, той силяє на кукан. Носії одержують свою плату за допомогу. Я з-під пласкої кам’яної брили витяг десь сім чи вісім добрих червінок. Так що мій улов – начерки рибалочок і рибалок із сітками та трохи риби. Отож, риби в мене не більше, ніж плата в хлопчаків-носіїв. Вирізаю тонкий вербовий прут і настромлюю на нього своїх сріблястих червінок із вогненно-червоними плавцями.
На лужку при запорі рибалки спинились капітально. Сидять, полуднують. У кого хліб зі скибочкою сала, у кого окраєць із огірком і цибулею. Але всі щось жують.
У кого сітки попсувались, ті, не чекаючи доки дістануться додому, лагодять їх тут. Отаман мовчки викладає свою здобич. Відбирає дві марени, завтовшки з руку. Вони блискучо-золотисті й круглі, мов невеличкі снаряди. Віддає синові, у якого сьогодні не дуже з уловом.
А білявий хлопчисько схопив щуку й бігає з нею, лякаючи малих, таких, як і сам, хлопчаків. Потім перекривлює кульгаву бабу Параску й п’яного коняра-лемка. І до всього не забуває раз по раз підсмикнути здоровенні чорні труси. Під високими кущами троє чи четверо парубчаків повністю роздяглися й повісили на кущі мокрі труси.
О! Це треба намалювати, тим паче що хлопці не хиряві, а в добрій формі.
І я малюю пелехатого Мілька. Він сидить у позі Адама з фрески Мікеланджело. Хтось зі старших побачив і сміється. Міліціонер уже вдяг свої сині галіфе, курить «Біломор» і скоса зазирає на мій малюнок. Кидає Мількові:
– Ну ти, батяре, справді схожий.
Хтось із молодиків, примруживши око, пропонує:
– Тепер Янку змалюй, – і показує мені на дебелу дівчину. Вона на голе тіло вдягла благеньку ситцеву суконку й розвішує на кущах чорні величезні труси та бюстгалтер із сірого цупкого полотна.