Мої Дікамерони
Шрифт:
Після коханої переїздив через міст між Олександрівкою і Костянтинівською та заходив до своєї симпатії (ще однієї). Вона жила неподалік від школи, над яром.
Якщо ж ще в Олександрівці, після коханки, відчував, що струмент притомився, то їхав додому і, як не дивно, порав свою дружину, чому вона не завжди була рада. Звідки знаю? Баби на тирлі гомоніли, а я почув.
Третій портрет – зовсім маленький на аркуші інших голів. То дід-волівник. Сидів він на соснових колодах коло правління. Кашкет сірий, засмагле округле обличчя, невеличка сива борідка. І смоктав
Там ще були дядьки й діди, знайомі і незнайомі. Сиділи на колодках, смалили їдку махорку та про щось ліниво перемовлялись.
Коли я вже малював інших, дід-волівник підійшов до мене.
Уважно подивився на мої начерки й промовив:
– Спасибі, що нас малюєш.
Мені сімнадцять років, у голові вітри гудуть і швайка в гузні, але й досі пам’ятаю того діда з люлькою. Я трохи зніяковів.
Але потім, з роками, зрозумів. Так могла подякувати лише людина з відчуттям самоповаги, яка не втратила її і в колгоспі. То була переможена людина, але не раб.
Літо 1956-го для мене скінчилось десь 20 серпня. На зорі разом із хлопцями погнав людську череду до Совиної балки.
Як пустили корів на пашу, то послали молодших на розвідку через соняшники на баштан. Баштани в наших колгоспах улаштовували подалі від села й дороги.
Розвідка донесла, що на баштані та в курені ні сторожа, ні собаки.
Тоді ми доручили череду молодшим, а самі подались по кавуни. На випаленій сонцем сірій землі стелилася, звивалася сіро-зелена огудина з такими ж візерунчастими листочками. І посеред всього того сітчастого плетива підносились великі чорно-зелені кулі туманів. Та ще на тих крутобоких кавунах ніби сиза патина наросла. Кілька кавунів прикривали лопухові листки. Ми листки не викинули, а перекрили недозрілі кавуни.
Скільки може донести на стоянку одна людина? Та не більше двох. Ми поскидали штани, позав’язували вузлом холоші. І запхали в кожну по два кавуни. Повісили собі на шию, а в руки по кавуну. І назад через шорсткі соняшники.
Як прийшли на стоянку, то мали на пиках та литках червоні смуги, як би хто нас наждаком потер.
Зате перед нами ціла більярдна гірка з чорно-зелених із сизим відливом кавунів. Сонце вже пече, а кавуни ще прохолодні. Беру найдозріліший, бо в нього найменша світло-жовта латочка, де він лежав на землі. Обтираю з нього сизу патину. І тільки торкаюсь лезом кірки кавуна, як вона з легким тріском репається й завивиста щілина горить багряним нутром. Нарізаю гострим ножем добрі скибки червоно-вогненних ласощів. Як впорали перші три кавуни, і не зчулись.
А вже й четвертого настав час. То я згадав про добрий пшеничний хліб, що його спекла до мого від’їзду бабуся Мокрина. Ділю хліб на шматки, і четвертий кавун наминаємо з білим пухким хлібом.
Бабусин хліб був кращий за знамениту київську паляницю 50—60-х років. Але сьогодні й київської паляниці немає. І мало хто її пам’ятає. Певно небавом і про Київ київський згадка зникне.
Кавуни, що лишились, сховали в бур’яні. З’їмо в обід.
Лежимо на теплій землі. З легеньким павітром напливає густий, терпкий дух квітучих
Унизу, у розлогій Совиній балці, поволеньки бредуть корови. Далі звиви балки з великими й пологими схилами. Її сухе русло десь розчиняється на сході в легкій фіалково-блакитній юзі між розлогими грудами.
І на одному груді малесенький вітрячок, мов комарик, поволі, але невпинно махає крилами. Це єдиний гороб’ївський вітряк, що вцілів і в колективізацію, і у війну.
Більше я не був у тій балці Совиній. Ані в дідовому селі, ані на станції Користівка.
Тож якщо і початок року, і літо минули в мене без дівчат, то під Новий рік справа зрушилась.
Усе влаштував Швандя. Ми з ним провчились перших чотири класи. Я вступив до художньої школи, а Швандя зник. Потім раптом з’явився. Як я тепер розумію, тому що в мене можна було чомусь навчитись. А він поволі починав малювати. Та не про це зараз мова. У мене була добра компанія – хороші хлопці і пристойні дівчата. Збиралися на чиїсь іменини, на якісь свята просто потанцювати. Збирались у дівчат. І на всіх наших вечірках був хтось зі старших. Ну й пильнував, щоб «всьо било прістойно». Я вже збирався зустрічати Новий 1957 рік із тими дівчатами і хлопцями, коли Швандя мені каже:
– Є пропозиція добре гульнути. Підписуєшся?
– А дівки будуть?
– Дівки вже є.
– Так у чому тоді справа?
– У башлях. Дівки закусь приготують, а випивон і сітро наше.
– Музичка?
– Їхня. Кажуть, «на костях» і нові платівки. Але що саме, я не знаю, тому підстрахуйся. У тебе ж є платівки?
– Та трохи.
– Ну от і порядок.
Я тоді одержував стипендію, і на Новорічний забалдон я її всю й бухнув, тобто цілих п’ятнадцять рубчиків.
Отож, маємо оковиту, напівсолодке шампанське й рожевий портвейн. Я ще для підстраховки купив докторської ковбаски та краківської.
Вечір під Новий 1957 рік казковий, не брешу. Тихо сиплеться лапатий сніг. Мороз десь градусів п’ять-шість, не більше. Ліхтарі теплим світлом малюють гала на свіжому снігу. У всіх старосвітських будиночках Кудрявця світяться вікна. Поверх фіранок на вершках ялинок видно блискучі іграшки. Десь уже з кватирки бацає «Ріоріта». На вулицях броунівський рух, хоча мета всіх перехожих відома – святковий стіл.
Швандя стоїть унизу сходів свого будинку з «Біломором» в правому кутку рота. Не торкаючися цигарки руками, по-блатному, перекидає в лівий куток.
– Давай! – вітає мене кивком своєї широкої будки. Але не вниз киває, а вгору піднімає підборіддя. – Треба сісти за стіл до курантів.
– Так куди йдемо? Далеко?
– Не кудикай! – Швандя тепер повертає «Біломор» на попереднє місце. – На Кожум’яках хавира.
– Старих не буде?
– Я що – дурний? У Таськи батьки кудись на три дні подалися ще вчора.
– А хто така Таська?
– Хазяйка хавири. Вона й дівок приведе.
До нас ще приєднуються двоє хлопців. Один Сашко, іншого не пам’ятаю, бо я його ніколи не бачив.